Я – море, вигойдує місяць мене,
І хвилі душі захлинаються в стоні.
Просякнутий болем, що дна ось сягне,
Я весь на виду. Я стою на балконі.
Лунатик чи п’яний? Можливо, проте,
Засніженим дальнім простором зболів я
І знаю, що ніч – не безумство пусте,
Не час до застольних розваг марнослів’я.
Мені б у віршах не зайти за межу,
Історик – мій шлях, в літописця неволю…
Та місяцю що я про те розкажу,
Коли він, мов кат, завдає стільки болю?
_
Я – море, меня поднимает луна,
И волны души отзываются стоном.
Пропитанный болью до самого дна,
Я – весь на виду. Я стою на балконе.
Лунатик ли, пьяный ли – может, и так.
Отравленный белым далеким простором,
Я знаю, что ночь – далеко не пустяк,
Не повод к застольным пустым разговорам.
И только стихов я писать не хочу.
Пускай летописец, историк, не боле
Но что мне сказать моему палачу –
Луне, причинившей мне столько боли?
