Сон
казка
Сон.
Ви пам`ятаєте той час,
як сонце покидає нас?
В кімнаті – затишок, тепло
і дощ видзвонює у скло,
і телевізора блакить,
і газ на кухні мерехтить,
і раптом – зумер (телефон)…
Та ти виходиш на балкон
(там зливу краще чути). Чирк! –
(в руці спалахує сірник)
і ти вмостився на стільці
і «Ватри» попіл на руці –
дрімаєш і на твій балкон
по мокрій груші сходить сон.
...
Віє в пір’я легкий холод.
Пролітаю над землею.
Тиха ніч. Зірки навколо.
Місяць білий, мов лілея.
Від асфальтового міста,
(де душею править Молох)
через річку, поле чисте,
через ліс покликав морок.
Там, за лісом – очерети.
Там, у тихому болоті
у красі своїх секретів –
ті дівчата, що без плоті.
Над водою, осокою,
без турботи, без спокóю
у серпанкових сорочках
до світанку у таночках,
там, де повний місяць світить
над безоднею затонів,
там, де верби хилять віти
в тихий сміх і в тихий стогін –
качуром злечу на ряску
(розжену крильми віконце),
розповім русалкам казку
про яскраве денне сонце,
про вуста п`янкі, вогнисті,
про палкий прибій у груди –
там, в асфальтовому місті,
де живуть химерні люди,
що чекають і шукають
тую Молохову милість,
що під ранок забувають
сни, що з вечора наснились...
Розповім і в безвість кану
(тільки ранок засіриться),
з першим подихом туману,
з першим пострілом мисливця...
Натяк чи пересторога?
Чи таємне стало ближче?
Задрімав – не мав нічого,
а прокинувся – згубив ще.
...
Та ви вже знаєте той час
як сонце покидає нас…
Вже дощ пройшов. І я – піду…
Не до ладу чи до ладу
такий химерний, дивний сон?
І зачиняю я балкон…
І все ще дзвонить телефон.
