ПРО ПІСНЮ
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Високі широти»
«О песне»,
«Высокие широты»
1
Нехай незграбно, вряди-годи,
Рядки застругані були,
Хай, мов нетесані колоди,
Обв’язкою вірша лягли, –
Моїх зимівель тепла хата –
У землю вгрузлий небосяг,
Добра обновками багата
Зі сховку глибоко в снігах.
Там не чужим ясніє сяйвом –
Своєї печі жар не стлів,
Де заборон безпуттям зайвим
Не стримати багаття слів.
2
Я, ти, та й кожен, мов наснагу,
На серці пісню береже.
І жде життя крізь жадну спрагу,
Коли звільниться пісня вже.
Вона не змовкла на поталу
Виттю безумних завірюх
І струнний дзвін між дзвін металу
Так само чистий сіє звук.
З чийого гульбища похмілля?
Яким отруєна питвом?
Тайком підземне новосілля
Чатує змученим єством.
То може, щоб у пору пізню
Ганьби уникнути й біди,
І не питати вже про пісню,
Забувши про її сліди.
3
Багато літ я бив каміння
Не гнівним ямбом, а кайлом.
Надбав з ганьби злочинця вміння
Міцніти правди торжеством.
Хай не душі завіти в лірі,
А тіла тлінного снагу
Таю в нетопленій квартирі
На скрижанілому снігу.
Де над моїм безсмертним тілом,
Що загортає в тьму зима –
Плач завірюхи в платті білім,
Яка вже вижила з ума.
У шалі плакальниці в стужу,
Бач, завірюсі невтямки,
Що тут хоронять перше душу,
Замкнувши тіло під замки.
Та, здавна маючи за друга,
В мені не бачить мертвеця,
Все виє в танці – завірюха,
Танцює й виє без кінця.
4
Чи не квіткам, очам Анюти,
Й камінню цілий міх казок
Я в добрий час зумів утнути
«Четьї Мінеї» на зразок?
Та все, що шепотів старанно
Для скал, дерев і для ріки,
Все, що співзвучно й бездоганно
На мові гір зійшло в рядки, –
Псалми, елегії, балади,
Що склав для них я на віку,
Немислимо переспівати
На мову звичну нам, людську.
Збагнути треба цю задачу
Не в милозвучному слівці –
Здригався щоб папір від плачу
В чиїйсь натрудженій руці.
А всі любителі просвіти,
Квіткових рим відклавши звіт,
Зуміли врешті-решт узріти
І лопуха зелений світ.
Щоб стид пройняв за слів неволю
Й від жаху кожен холодів
В російській казці, повній болю,
Серед безпам’ятних льодів.
5
Весни відлуння трепетало,
Між скал з ріки гриміла мла,
Невміло з поспіху й невдало
В ліску конвалія цвіла.
Хоч віщували дні негоду
Й нечастий промінь в пору цю
Сліпучим щастям мав нагоду
Проблиснути з-за хмар свинцю.
В тих промінців надію світлу
Вп’ялась конвалія сліпцем,
Готова з ними в мить розквітлу
На вітрі згинути живцем.
Жагу листків в весни виставу
З поклоном сонечку несла,
Не мала й помислу про славу,
Лиш слово вольне берегла.
6
Де ж пісня? За яку провину
Їй, не жалкуючи трудів,
Слова змітали в хуртовину,
Вкривали брилами льодів?
Хоч пісня все ж не замовкала.
З чийогось болю й самоти
Натхненно мужності шукала,
Щоб честь у муках зберегти.
Звучить вона в єдинім хорі
Звірів, рослин, на хмар межі.
Вторить їй в Беринговім морі
Стихія в грізному вірші.
І на вітрах скриплять ворота
Розкутих словом городів,
І пісня видихне з болота
І добереться до садів.
Хай чоботи в грязюці й глині,
Іде, без слави й нагород.
І рот її в лісній малині,
В гримасі судороги рот.
Вона, пилюкою рудою
Покрита з ніг до голови,
Стоїть тайговою бідою
Перед заставами Москви.
Вона таке в казках ославить,
Так заспіває з-під пера,
Що не збагне професор навіть,
Як донести до школяра.
Їй не потрібно хрестоматій,
А тільки вуха і серця
Між тьмяних блисків у кімнаті
З огню тремтячого скіпця.
Щоб рукописними рядками
Відкрити суть жахних речей
І вірш не міряти крапками –
До світу не склепить очей.
_
1
Пусть по-топорному неровна
И не застругана строка,
Пусть неотесанные бревна
Лежат обвязкою стиха, –
Тепла изба моих зимовок –
Одноэтажный небоскреб,
Сундук неношеных обновок,
Глубоко спрятанный в сугроб,
Где не чужим заемным светом,
А жарким углем рдеет печь,
Где не сдержать ничьим запретам
Разгорячившуюся речь.
2
И я, и ты, и встречный каждый
На сердце песню бережет.
А жизнь с такою жадной жаждой
Освобожденья песни ждет.
Та песня петь не перестала,
Не потонула в вое вьюг,
И струнный звон сквозь звон металла
Такой же чистый сеет звук.
На чьем пиру ее похмелье?
Каким вином она пьяна?
На новоселье в подземелье
Она тайком приведена.
А может быть, всего уместней
Во избежание стыда
И не расспрашивать о песне,
И не искать ее следа.
3
Я много лет дробил каменья
Не гневным ямбом, а кайлом.
Я жил позором преступленья
И вечной правды торжеством.
Пусть не душой в заветной лире –
Я телом тленья убегу
В моей нетопленой квартире,
На обжигающем снегу.
Где над моим бессмертным телом,
Что на руках несла зима,
Металась вьюга в платье белом,
Уже сошедшая с ума,
Как деревенская кликуша,
Которой вовсе невдомек,
Что здесь хоронят раньше душу,
Сажая тело под замок.
Моя давнишняя подруга
Меня не чтит за мертвеца.
Она поет и пляшет – вьюга,
Поет и пляшет без конца.
4
Не для анютиных ли глазок,
Не для лобастых ли камней
Я сочинил немало сказок
По образцу Четьи-Миней?
Но все, что я шептал сердечно
Деревьям, скалам и реке,
Все, что звучало безупречно
На этом горном языке, –
Псалмы, элегии и оды,
Что я для них слагать привык,
Не поддаются переводу
На человеческий язык.
Так в чем решенье той задачи,
Оно совсем не в пустяках.
В том, чтоб тетрадь тряслась от плача
В любых натруженных руках.
И чтоб любитель просвещенья,
Знаток глазастого стиха,
Ценил узорное тисненье
Зеленой кожи лопуха.
И чтоб лицо бросала в краску
От возмущенья и стыда
Земная горечь русской сказки
Среди беспамятного льда.
5
Весною все кричало, пело,
Река гремела возле скал,
И торопливо, неумело
В подлеске ландыш зацветал.
Но день за днем одно ненастье,
И редкий, жгучий солнца луч
Как ослепительное счастье
Порой выглядывал из туч.
За эти солнечные нити
Цветок цеплялся как слепой
И лез туда в поток событий,
Готовый жертвовать собой.
И кое-как листы расправя,
И солнцу выйдя на поклон,
О славе думать был не вправе,
О слове вольном думал он.
6
Так где же песня в самом деле?
Немало стоило труда,
Чтоб разметать слова в метели,
Их завалить кусками льда.
Но песня петь не перестала
Про чью-то боль, про чью-то честь.
У ней и мужества достало
Мученья славе предпочесть.
Она звучит в едином хоре
Зверей, растений, облаков.
Ей вторит Берингово море –
Стихия вовсе не стихов.
И на ветру скрипят ворота
Раскрепощенных городов,
И песня выйдет из болота
И доберется до садов.
Пусть сапоги в грязи и глине,
Она уверенно идет.
И рот ее в лесной малине,
Сведенный судорогой рот.
Она оранжевою пылью
Покрыта с ног до головы,
Она стоит таежной былью
Перед заставами Москвы.
Она свои расскажет сказки,
Она такое пропоет,
Что без профессорской указки
Едва ли школьник разберет.
И ей не нужно хрестоматий –
Ей нужны уши и сердца
И тот, дрожащий над кроватью,
Огонь лучинного светца,
Чтоб в рукописной смутной строчке
Открыть укрывшуюся суть
И не искать ближайшей точки,
А – до рассвета не уснуть.