Закружляло
Замело, закружляло, завіяло,
Білим снігом укрило поля,
А хлоп`я у хатиночці мріяло
Коли теплою буде земля,
Коли можна вже босим побігати
Й не просити у мами чобіт,
Находу чимось швидко поснідати
І як смеркне прийти на обід.
Проживав той хлопчина із мамою,
Його батька забрала війна,
Він сидів за віконною рамою
І чекав коли прийде весна,
Дуже важко сидіти в хатиночці,
Де й шкориночки хліба нема,
Особливо самотній дитиночці
Як лютує надворі зима.
До них ранком сусідочка стукала
Й через шибку питала у них:
“Ще не вмерли ви там?” й далі тупала
Й порятунку просила в святих,
Мати, взувши єдині в них чоботи,
Йшла до школи дітей научать
І не слухала розпачі доводи,
Що потрібно лягать й помирать.
І сім`я не померла від голоду,
Хоч і важко було виживать,
Не вхопила хоч долю за бороду,
То навчились удари тримать,
Повоєнії біди минулися,
Вже хлопчина учитись пішов,
Тільки стогони матері чулися,
Як минуле їй марилось знов.
Закружляли щоденнії клопоти
І життя покотило вперед
Через весни й осіннії опади,
Всім даючи кислиці та мед,
Хлопець вчився в сільгоспакадемії,
Професійно щоб вміть працювать,
Його мати раділа як премії,
Що вдалося синочка піднять.
Тільки в старості юність цінуємо,
Той студентський замріяний час,
Як здавалося ми побудуємо
Щастя всім, а це значить й для нас,
Коли вперше у душу постукала
Ця хвилююча перша любов,
Вона довго, як в лісі, аукала:
“Йди до мне, озвися, агов!”
На вечірній затемненій стежечці
Той хлопчина до неї озвавсь
І з`явилась любов у мережечці
І хлопчина на милість їй здавсь,
Закружилась у нього голівонька,
Без кохання не міг уже жить,
Миле личко і чорная брівонька
Поселилися в серці умить.
Захотілося хлопцю женитися,
Мати проти любові була,
Все казала, що треба учитися,
Що такого добра півсела,
Та синок не послухав матусеньку
Хоч зі сваркою все ж оженивсь,
Називаючи милую “Бусенька”,
З хвилювань від хвороби зваливсь.
Материнська любов не міняється
Чи малий, чи дорослий вже син,
Вберегти від усього старається,
Бо у мами він тільки один,
Що за дівчина там підбирається,
Хоче сина у неї забрать,
Й воювати матуся збирається,
Щоби сина собі відстоять.
Всякі війни колись-то кінчаються,
Аморальні кінчаються теж,
Але в душах рубці залишаються
Від зруйнованих нервами меж,
А на хлопця й хвороба звалилася,
Щодобово швидка по сім раз,
Через рік ця біда припинилася
Як хірург лишнє знищив як клас.
Він закінчив, нарешті, навчатися,
Мав про вищу освіту диплом,
Та ще рік довелось лікуватися,
Щоб нервовий скінчивсь бурелом,
Щоби буть мінсільгоспом направленим
Працювать в передгірний район,
Щоб не жити морально придавленим
Та зі сварок не пити бульйон.
Закружляло життя, закрутилося,
Все у праці, в турботах щодня,
У подружжя дитя народилося,
Обізвалася тут і рідня,
Його мати онуку призналася,
Що найкраща бабуся вона,
Вже сваритися не намагалася,
Так закінчилась миром війна.
Дуже тяжко з дитям розлучатися
Коли треба в життя відпускать,
Як же матері тут не пручатися,
Як від серця дитя відірвать,
Мо` онуки на світ і з`являються
Старикам щоб утіхою стать,
Тож діди і бабусі стараються
Все найкраще онукам віддать.
Так життя уже наше складається,
Молоді йдуть на зміну старим,
Хай без сварки в життя відпускається
Молоде покоління за тим,
Щоби щастя завжди усміхалося,
Щоб онукам раділи старі,
Щоб нічого лихого не сталося,
Щоби зірки світили вгорі.
м. КиЇв, 21.03.03.
