Убрана в сяйні вапняки,
В граніті чорно-бурім,
Гора сповзає до ріки
І сипле проліски з руках
Назустріч людям хмурим.
Уклякши крізь джерельний плин
В небесну глиб бездонну,
Вона, правічний ісполин,
Не марить марністю цеглин
Ні залізобетону.
_
В сияющем известняке,
В граните черно-буром,
Гора спускается к реке,
Зажав подснежники в руке,
Навстречу людям хмурым.
Остановившись над ключом,
Как и во время оно,
Она не грезит нипочем
Ни силикатным кирпичом,
Ни железобетоном.