СТРІЧАЙ МЕНЕ, МІЙ КОХАНИЙ…
з рубрики / циклу «ПРИСВЯТИ»
Запис у книзі відгуків музею на Чернечій горі.
Присвята 200 річниці з дня народження Тараса Шевченка.
Стрічай мене, мій коханий,
На Дніпровім схилі.
Хоч час до нас невблаганний –
Ти спиш у могилі.
В Україну все ж стежину,
Знайшла твоя мила,
Прости… Стати за дружину
Так і не зуміла.
З садком хата наша, друже,
В думці лиш зринає…
Каюсь! Як я каюсь дуже,
Один Господь знає.
Хай же не дивують люди,
Що в смеркання пору
Іду тебе пом’янути
На Чернечу гору.
Як смерть тугу нескінченну
Замкне за повіки,
Стрічай любу наречену,
Вже твою навіки.
Цю жінку, закутану з ніг до голови у все чорне, у Каневі знали всі. Вона приїхала сюди у травні 1904 року, винайняла найдешевше у місті помешкання і цілі дні проводила на Чернечій горі – біля могили Тараса Шевченка. Очевидці розповідали, що вона аж до смеркання проходжувалася стежками поблизу могили, ні з ким не розмовляла. Із прочанами, що ватагами йшли на могилу Шевченка, не бажала ділитися своєю таємницею.
Це була Ликера Полусмак, наречена Тараса Шевченка, з якою мріяв мати в Україні хату з вишневим садком, яка так і не зрозуміла його любові за життя. Після смерті ж свого коханого каялась всі останні роки життя.
Спочатку приїжджала до могили щорічно, а після 1911 р. розпродала рештки майна в Царському Селі й переїхала до Тараса назавжди. Правда, коштів купити хату не вистачило. Знімала кутки в різних селах поблизу могили Кобзаря. 1914 го «воєнна» інфляція зжерла всі її заощадження. Перебралась у Канівську богодільню та чекала там смерті й зустрічі з коханим. І він прийшов. Не дочекавшись три тижні до свого дня народження й смерті. Прийшов 4 (17) лютого 1917 року. І забрав її до себе...
Усе, що в неї залишалось, Ликера заповіла місцевій жінці, щоб поховала її на Чернечій горі. Тільки та не виконала обіцянки. Поховали Ликеру на богодільницькому кладовищі в Сельці. Більше ніж через півсторіччя знайшли її забуту могилку і поставили надгробок. От тільки не видно звідти Тараса...
