з рубрики / циклу «ПОЛИНЬ, ПОЛИНЬ, МОЯ ДУША»
Надвечір влігся штиль на морі
І в ньому розчинились зорі,
Розмите сяйво мерехтіло…
Самотнє стомлене вітрило,
Блукало десь на горизонті.
Із доків голоси ремонтні,
Ударами по пружній сталі
Страхали чайок на причалі.
Втих Севастополь. Лиш сирени,
Здували тиші чорні вени
Та шурхіт гальки під ногою
Поспішно говорив зі мною.
Поповз туман із гір до низу,
Вдягнувши скелі в білу ризу.
Припав до хвиль, ковзнув по гладі
Та зупинивсь. Бо в винограді
Поміж шпалер заплутав тіло.
За мить звільнився. І, вітрило
На абордаж взяв, мов пірат.
Та хвильку лиш втішався кат –
Озвавсь із моря вітерець,
У битву кинувсь мов боєць,
Звільнив вітрило! А туман,
Заліг у бухті, мов титан…
І Севастополь спав до ранку
У непроглядному серпанку.