Злива у степу

з рубрики / циклу «ПОЛИНЬ, ПОЛИНЬ, МОЯ ДУША»

Палючий день, обідня мара.

І степ у ній немов примара

Завальсував на видноколі.

Зів’ялий мак, схилився долі,

Колоссям шелестіла нива –

Чекало все якогось дива,

Що принесе води краплину

Й зволожить ненаситну глину.

І чудо сталося зненацька:

Степного вітру вдача хвацька,

Хлюпнула в небеса свинцю,

Щез Сонця лик, і в хвильку цю -

Яскраві спалахи грози..!

Неначе чумаків вози,

Гримнули по вибоям хмар.

А два воли Вогонь й Пожар,

Дмухнули з ніздрів буревій,

Аж потом, дощ зірвався з вій.

Немов батіг хлистав кущі,

Прим’яв хліба, траву, хвощі.

З дороги справив джерело,

Що пінно булькало й гуло

До лощин, несучи бульки.

Ті ж, обернувшись на ставки,

Строкато хизувались в листі

Мов у коштовному намисті…

За мить – як не було грози!

До моря потягли вози,

За виднокола сивий кряж,

Негоди мокрої вантаж.

А з-під коліс гримких мажар,

Що їх тягли Вогонь й Пожар,

Лиш тільки мряка здійнялась,

І рушниками розлилась

Веселки, виплетених кіс…

Так вітер воду в степ приніс.