Ти плачеш тихо у кутку і просиш Бога,
Щоб не звертала більш сюди моя дорога.
І, мокра оченят блакить Надійки – доні…
Сьогодні радість і любов тут в забороні.
Ще вчора ми були сім’я… Я – оступився.
Помстилась ти не раз, не два… І я… завівся.
Гіркої зради чорний крук розправив крила.
Й потроху згасли почуття, любов остила,
Війна безглузда із образ, була невпинна.
Слова скінчились – розійшлись… Та в чому ж винна,
Донька, що дивиться на нас і тягне руки?
Нащо кровиночці малій сирітські муки?
Як, в оченята голубі, тепер дивитись?
Не можу! Краще вже мені у них втопитись.
