Життя поета
Я добре знала
одного поета.
Він був шалений трохи
як і ми усі:
дощу холодному
присвячував сонети,
з життя свогО
складаючи вірші.
Дивився в очі
порцеляновому небу
відверто, чесно.
Не ховавсь в кущі.
Любив людей,
нічну відвертість,
Івана Мазепу,
України вроду
і коли самотньо
на душі.
І був він наче
й непотрібний нікому,
крім рідних
і його товаришів,
які над вечір
приходили додому,
співали під гітару,
слухали твори,
їли щі.
Та дня одного
сонце прокинулося
рано,
а з ним
кудись зібравсь
і наш поет.
Глибоко вдихнув.
Чогось образився.
Землею вкрився
і навіки щез.
О боже милий!..
Що розпочалося...
Схопились, заволали
владнії мужі:
“Яке нещастя!..”
“В бронзі вилийте
його волосся.
Та хутко, хутко!..”
“І килим з квітів
постеліть
там, де він
лежить”.
...Я добре знала
цього поета.
Він навіть
вечором одним
мені наснивсь.
Насупив брови,
кинув на підлогу
квіти
й сердито мовив:
“Хай вклоняються
живим!..”
