16.04.2011 04:34
-
547
    
  1 | 2  
 © Мирра Лунич

Життя поета

Я добре знала  

одного поета. 

Він був шалений трохи 

як і ми усі: 

дощу холодному 

присвячував сонети, 

з життя свогО 

складаючи вірші

Дивився в очі 

порцеляновому небу 

відверто, чесно. 

Не ховавсь в кущі. 

Любив людей, 

нічну відвертість, 

Івана Мазепу, 

України вроду 

і коли самотньо  

на душі. 

І був він наче 

й непотрібний нікому, 

крім рідних 

і його товаришів, 

які над вечір  

приходили додому, 

співали під гітару, 

слухали твори, 

їли щі. 

Та дня одного 

сонце прокинулося  

рано, 

а з ним 

кудись зібравсь 

і наш поет.  

Глибоко вдихнув. 

Чогось образився. 

Землею вкрився 

і навіки щез. 

О боже милий!.. 

Що розпочалося... 

Схопились, заволали 

владнії мужі: 

“Яке нещастя!..” 

“В бронзі вилийте 

його волосся.  

Та хутко, хутко!..” 

“І килим з квітів  

постеліть 

там, де він  

лежить”. 

...Я добре знала 

цього поета. 

Він навіть 

вечором одним 

мені наснивсь. 

Насупив брови, 

кинув на підлогу 

квіти 

й сердито мовив: 

“Хай вклоняються  

живим!..” 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 18.10.2011 01:50  Каранда Галина 

живим вклонятися дорого!...дешевше потім на посмертній славі бариші мати.... справедливий вірш!

 17.04.2011 13:40  © ... => Тетяна Чорновіл 

Так, це одна з реаліїй українського життя-буття. І мене вона так само дратує 

 16.04.2011 11:33  Тетяна Чорновіл => © 

Згодна, поетів (і не тільки) має дратувати посмертна метушня байдужих. Зазвичай, так і буває.