Один день пенсіонера
я трапив у похмурий ліс густий,
бо стежку втратив, млою оповиту…
Данте Алігʾєрі
– «Не знав про що мені писати,
та тему підказав мені
цей ранок за вікном кімнати,
знайомий голуб у вікні.
Вдягнувся, вийшов на подвір᾽я.
Там рейвах березень здійняв
летючим голубиним пір᾽ям,
закоханим котячим «няв!».
Що ж, запалю, хоча й не варто,
що ж, усміхнуся напролом –
мені весна здалася жартом
за вже покинутим столом:
знялася біла скатертина
і звично споглядає люд
пляшки, пакети з магазина,
і казна що, бички та бруд.
Не надто тема урочиста,
вже краще – про зелений гай…
Але в гаях не дуже чисто,
сміття у голові збирай.» –
казав ще не старий щасливець,
людина вільна від тепер,
з пенсіонерів – початківець,
чи неофіт – пенсіонер.
Піймавши облизня від влади,
не вдаючись до ескапади,
подалі владу цю послав,
ступивши до пенсійних лав.
Звичайно, ніде правди діти:
ще б трохи грóшей заробити,
та досить їх не набереш,
тож глибше дихай і пий фреш.
***
Сьогодні в нього справ чимало:
пройшла зима, весна настала,
а там і паска на порі,
а там і літо на дворі.
До свята ніби днів багато,
та час могили прибирати,
протерти дорогий граніт,
і плитку, і лабрадорит.
Бо не за гóрами тусовка,
та марнославства замальовка:
мирянам страх, щоб все як слід,
для батюшóк, жнива й дохід.
Ну а маршрут йому знайомий:
старий тролейбус № 7-й
безплатний, бо ж пенсіонер,
(був добрий мер, на жаль помер).
Тролейбус, катафалк старечий,
такий, як ті, кого везе.
Новѝй – тут був би недоречний,
а цей, хоч кістки розтрясе.
Які розмови тут бували!
Який в салоні епос цвів!
Тепер мовчать, як у пеналі
мовчать огризки олівців.
Єдина пільга від держави,
їм безоплатний цей проїзд,
та вже нашіптує лукавий,
що знімуть, бо – тягар для міст.
Це перший рік його і круто
він відчуває в цьому толк,
коли запитує кондуктор
чи має проїзний квиток.
Знать ще не схожий на старого
і весело йому стає,
коли з блокнота шкіряного
своє пенсійне дістає дістає.
Хоч не в останнє і не в перше,
спостерігає, аж притих,
оце нахабне і відверте
сидяче право молодих.
І туляться пенсіонери
в тролейбусові закуткѝ –
герої зниклої вже ери,
країни зниклої совки.
– «Міське – за містом кладовище,
в селі Гаразджа*, вихід ваш.»
– «За мить туди всіх вас досвище
наш електричний екіпаж!»
Розговорила їх дорога,
«наш 7-ий» – шлях копитом рве…
Всміхаються і слава Богу,
тож «ще не вмерла і не вмре»!
***
Кінцева. Золотом іскриться
від сонячних сусальних бань
новозбудована каплиця
на чатах мовчазних зітхань.
А за каплицею – алея
могил загиблих вояків.
Героїв України, теї,
що кожен з них її любив
і з гідністю, аж до безтями,
за те й життя своє поклав:
за усмішку своєї мами
коли сказав найперше «мам».
***
– Ой чому ти почорніла
чорна горобина?
– Я раніше червоніла,
як сестра калина.
Червоніла я від того
і в ночі сміялась,
бо козака молодого
юнка цілувала.
Цілувала, повертала
з дальньої дороги,
що до війська прямувала,
бо прийшли ворóги.
Ті вороги, як всі люди
та нутро їх – чорне,
поцілили хлопця в груди,
ніхто не пригорне.
Як ховала мати сина –
калина зів’яла,
сполотніла в мить дівчина,
я ж чорною стала.
У вишивану сорочку
героя вдягали,
три кольори у віночку
на могилу клали!
***
На цю алею без протекцій
живі і мертві разом йдуть.
Гучніше ніж в бібліотеці**
говорять мертві з нами тут:
– «Болотне місиво в окопах –
вдалася «теплою» зима.
В яких би ти не був «європах»,
ріднішої землі нема.»
– «За землю? За народ? За кого,
дай, брате, відповідь мені,
замість мажорика крутого
ми опинились на війні?
За волю? – тут її немає...
За долю? – в нас вона прудка:
крізь снайперський приціл тікає
аж до ворожого зрачка.»
– «Двохсоту» данину щоденну
збира Брюсель, мов з під Арден...
– «Схотілось діткам до Шенгену.
Тому ми, брате, – тут помрем.»
– «Ми вийшли на дорогу з дому,
та чи таким шляхóм йдемó
коли державність, гідність, мову,
ми кров᾽ю Воїнів вчимо?
Можливо саме в цю хвилину,
вкажи нам, Господи, в віках,
той, що врятує Україну,
нам не відомий вірний шлях?»
– «І нагородою за мужність,
жертовну кров товаришів
почувся голос нам потужний,
чи то – з небес, чи то – з душі:
– «Вам – засівати ниви хлібні,
давати лад садам, думкам...
Європі станете потрібні,
як стане – не потрібна вам.»
***
Ще й не такі думки лунають,
коли алею доглядають
не покладаючи руки
за власні кошти їх батьки.
Що й з ким на мóгилках буває,
коли до рідних промовляє
самотня до душі душа
не вказується в цих віршах.
І хто кому в ночі насниться,
лиш Богові не таємниця
та кожен таїну взнає
лише про рідне, про своє…
***
В роботі час пройшов. Сюрпризом
схилився вечір понад лісом.
Тролейбус згодом підійдé
забрати втомлених людей.
Виходять з кладовища люди.
Звучать розмови звідусюди,
що завтра треба закінчить.
Хтось палить, хтось і так мовчить.
До нашого пенсіонера,
дідок, був певно офіцером,
(російською заговорив)
підсів, цигарку припалив.
Колишній замполіт чи лектор –
короткий слів його переклад,
звичайно, з додаванням рим,
приводиться розмова з ним:
– Звучать облудливі слова
по телевізору сьогодні.
Земля, звичайно, це товар,
та не при нашім беззаконні.
Яка там честь, яка там совість!..
Вся влада в нас – злодійська суть:
вже розікрали нерухомість
і землю тихо розкрадуть.
Сьогодні знищують ліси.
Карпатські гори облисіли.
Кричать на різні голоси.
що проти паводка – безсилі.»
– «І кожен день двохсотий звіт,
від телевізора вітанням.
Це вже не вперше й не востаннє
еліта – перша на той світ.»
– «Сьогодні знищують людей,
а згодом знищать Україну.
«І не згадає батько з сином…»
де ділася, як вік пройде.
Кудись розбіглися мізкѝ,
говорунів же – до холери.
Та чи дійдуть мої думки
до влади – від пенсіонера?..
Своїх вже сил не поверну…
Про все сказати слів забракло.
Якби був бабою б заплакав,
та я не плачу, а кляну…»
Cujus regio, ejus lingua –
мова тогó, чия країна,
латинці нам заповіли
та безтолкові ми були:
у ЗМІ та книгах, ніби, старша.
російська мова й до тепер.
Сказали б римляни: не ваша
земля в якій ви живетé.
Були руїни в Україні
та дивом справжнім серед див,
хай болем кожної людини,
але народ все пережив.
Переживемо й цю негоду.
Є право в кожного народу
на ділі, а не на словах
свободу кров᾽ю поливать.
***
Тролейбус назбирав людей
і звично доправляє в місто.
Воно здалека променисто
своїх аборигенів жде.
У кожного свої турботи
і задуми у всіх свої,
свої проблеми на роботі,
щоденні з бідністю бої.
Шкідливі звички, справи, хобі,
життя змінити марні спроби,
надія, що ось час прийдé
і «буде в нас, як у людей».
Ми різні по думках та плоті
і кожен прагне до свогó.
Хоч ми – суспільство, що з тогó?
Що спільного в людській спільноті?
В краю, де батьківський поріг,
нас об`єднає тільки щира
одна на всіх у Бога віра.
Одна на всіх, одна – на всіх…
***
Розтало в тінях кладовище,
немов покинутий Аїд
і задивилися у слід
живим Вергілій з Беатріче.
Мов дамка забрана «за фук»,
зайшла за обрій сонця скрипка.
Без висновків, лише постскриптум
короткий, на одну строфу:
P.S.
Є в наших душах слово Боже.
З Вітчизни – нікуди іти.
Європа нам не допоможе,
тож мусимо перемогти!
27.03.2017р.
Примітки:
* Гаразджа - село під Луцьком.
** «Тут мертві живуть, тут німі говорять» -
напис на будинках бібліотек в стародавній Греції.
