Друзям дитинства
Як вода у стрімкому потоці,
Відшуміли юнацькі літа,
І вже осінь у скронях шепоче,
Нас на світлі стежки поверта.
Де ж ви, друзі мої – односельці?
Розлетілись, як птахи, в світи…
Хай зове все частіше нас серце
По дорогах дитинства пройти.
Босоного збивали ми роси,
І ганяли у лузі м’яча.
Потім трави поклавши в покоси,
Вперше палко кохали дівчат.
Зі шкільного порога в тривозі
У майбутнє нас кликав дзвінок…
І не раз на життєвій дорозі,
Мамин нас виручав рушничок.
Пахнуть яблука з отчого саду…
То найвища спокуса в житті:
Знову друзів зібрати на раду,
Оспівати пороги святі.