Гай
Оксанці Кіцкай присвячую
Мабуть на старість, з поглядом печальним,
Ти, зупинившись на порозі спальні,
Служниці скажеш, мов прокинувшись від чар -
«Колись кохав мене нестямно сам Ронсар…»
То дух мій прилетить на мить із гаю,
В якому я Тебе вже двадцять літ чекаю,
Де я любов свою плекав і колисав
І де для Тебе я палкі вірші писав!
То що ж тепер? На що ж твоя цнота
Зі мною бавиться як рибка золота?
Чому, скажи, весь час про завтра ми говорим?
Нащо нам заглядать звідсіль за сині гори?
Прошу Тебе - тепер про сумніви забудь!
Бо завтра може навіть і не буть!
Отут і зараз ми, любов моя, давай
Кохання квіти рвать, що нам дарує гай!!!
