А раптом…
з рубрики / циклу «МИ - СТРУНИ НА БАНДУРІ ДОЛІ»
Місяць бетонний у хмарах октану
Над мегаполісом грізно навис.
Мчить по асфальту шматок целофану,
В небо злетівши, сіда на карниз.
Вітер здіймає брудне хмаровиння,
Виє в пустотах розбитих вітрин,
А хмарочоса безлике створіння,
Тріщини вкрили сільцем павутин.
В чорні каліцтва машин обгорілих
Терени вп’яли свої пазурі.
Трухлі громади каштанів зотлілих,
Поперек вулиць лежать як вугрі.
Плаває сміття в ставках переходів,
Сморід підземки струмує з решіт,
Бувший Майдан, з мармурових проходів,
Сваї вщетинив, мов зляканий кіт.
Пагорби, смутком старих териконів,
Журно рудіють в сміттєвім вінку.
Панство грибів тут вправляє законів,
Пластику січ вишколя гомінку.
А по під ними, у руслі сухому,
На смоляному, порепанім дні
Білий скелет у кашкеті старому,
Руки на схід простягнув кістяні.
Наче вологи молив, безталанний
В неба, що несло кислотну сльоту…
Сонечка промінь ніким не жаданий,
Вкрив радіацієй все на льоту.
Згинув безславно «властитель Природи»
У техногеннім пекельнім вогні.
Хибні обрав він для себе клейноди…
Буде все так? Чи… наснилось мені?
