Немов дощі, лилися її сльози
Немов дощі, лилися її сльози.
Як граду брили падали з лиця.
В душі ще вирували літні грози,
Коли любов не знала ще кінця.
Він був для неї долею дарунком.
Світились очі, серце билось в такт
Із кожним пристрасним цілунком
Душа у вись летіла, наче птах.
Та доля їх любов не пощадила,
До ніг розлуки килим постелила.
Вона страждала, гірко сльози лила,
Бо палко вона серцем всім любила.
До річки темної у ніч ясну пішла.
Та сили руки скласти не знайшла.
Чи варта та любов життям розплати?
Чи можна так без пам’яті кохати?
Пройшли роки, а душу думка гріла,
Про те, як вона пристрасно любила.
