Скляна
Я ще буваю груба і жорстока,
Я проміняла думку на слова.
Але берізка у вікні висока
Нагадує, що я вже не права.
Я мов скляна — не відчуваю болю,
Я тільки чую голос десь в душі
І знаю, що стару мою тополю
Убили мої вицвілі вірші.
Я не прошу прощення і любові,
Тепер, коли я бачу всі страхи,
Я відплачу собі у власнім слові,
Я розіб‘ю окрилені дахи.
Мені не треба відчаю і суму, —
Вони тепер належать не мені.
У тисяч вольт я виживу від струму,
Щоб потім прогоріти у вогні.
Так треба. Світ таким заповідався,
В мені ж лише — цей проблисок зірок.
І ось мій біль віршами проростався...
Я ж знаю, хто я. Вивчила урок.