Земля здригається від поступу людини.
І кожний крок ятрить роздерту рану.
Земля мовчить, чекає тої днини,
Коли скорботи вип`є свою чашу.
А випивши, захоче мстити смертним.
Добробут їхній перетворюючи в пекло,
І роблячи життя оте нестерпним,
Помножуючи щогодини зло.
Хто думає, що пекло десь далеко,
Десь сховане за ширмою життя.
Хто думає, що утече на небо,
Найде свій сховок біля білого стола,
І звідти дулі посилатиме на Землю.
Серед жидів сховається в раю.
Той виправляти помилки, напевно,
Буде в своєму погорілому « саду».
Бо пекло в кожного десь тліє у душі.
І прохолодою в душі Едем буяє.
А прадіди підказують мені,
Що поступ лише в святості буває.
У чистоті думок, в любові до землі.
В жертовній праці зцілюються рани.
Земля свята, коли цвітуть сади,
Коли нетронуті буяють трави.
2007