Дощі забувають про осінь...
Ще не було зими, а дощі вже забули про осінь.
Пурпурові ліси простягнулись за поділом міст...
Сльози першого болю, здавалось, гарячі і досі,
Подих першого щастя - досі непроханий гість.
Але нам не звикати до холоду денного смутку,
І тим більш наші стіни готові впустити чужих.
Тільки небо безмежне у барвах сумних незабуток
Дозволяє почути, що перший порив вже затих.
Осінь грається світом у чорні клавіші Долі,
Дні за днями біжать, ніби більше доріг вже нема...
Кожен з нас хоче правди і трішки безмежної волі,
Але... дощ забуває про осінь, і сниться зима.
