Надриваюсь
Надриваюсь у віршах, бо більше нема кому плакати.
Сльози ллються на слово, щоб розум ще був при мені.
Я ховаюсь у ночі і вперто пояснюю знаками,
Що сьогодні я вижила, що тепер не згорю у вогні.
Як же боляче дихати,
я не можу збагнути,
нічого вже більш не збагну...
Серед стін, серед люду, облич я гублю себе знову
Заганяю красиву надію в труну
І вбиваю себе, хоч не знаю коли перестала
Боятися крові...
Перекручені вени і нерви. Так треба було?
Може, це лиш сценарій, розіграла сценка чи гра?
Вперше я засинаю, бо хочу позбутися сну
Вперше пишу вірші, щоб мене не поглинула мла