Казка про Зміївну-Діву
Дівиця- дівиця,
В’юнка, мов ужиця,
Косу розплітала,
Сережки знімала -
«У воду зайду,
З джерельця відіп’ю,
Бажання загадаю,
Що буде, хто знає?»
І зайшла у воду,
Де немає броду.
І з синьої водиці,
Джерельця-криниці
Ужицею вже виходить,
Сережки знаходить,
На хвостик одягає,
Сумненько зітхає -
«Хай буде, як є,
Бажання моє
Хай брату помагає,
Іншого не маю!»
А в темній печері,
Де дубові двері,
Її братік стоїть,
Зітхає, мовчить –
Ноша на спині –
З золотом мішки,
Підняв і незчувся,
Як мостом зігнувся,
Так і вік стояти,
Мішки ті тримати.
Печера не проста,
В ній дивні дива
Робляться, казали,
Діди розповідали -
Там Зміївна-Діва живе,
Багатство пряде,
Та сумно їй одній
В печері своїй,
І вечором виходить,
Парубків находить -
Їх блиском сліпить
Та стежкою манить
В підземну глибину,
В таємну таїну,
Де блимає, літає,
Та розуму лишає
Тінь сяюча, манка,
Чарівна та п‘янка
Від скарбів дорогих,
Таких наче близьких.
«Що бачиш навкруги -
Багатства і скарби,
З собою забирай,
Ти тільки забажай!
Але отут сідай,
Байки розповідай,
Що довше будеш ти
Розказувать байки,
Тим більше забереш,
Тим більше понесеш!»
І парубки сідали,
Байки розповідали
Та жадібно дивились,
Зміївна як крутилась,
Та в сяйво обгорталась,
А потім зупинялась –
І полотно живе,
Перлинне, золоте
Із блиску-павутиння
Лягало на каміння.
І разом розпадалось,
Так ніби тіні грались -
І перли, як дзвіночки,
Котились по куточках,
Камінчики-смарагди,
Блискучі діаманти
Сліпили гостям очі,
Бери все, до не схочу -
Хазяйка обіцяла,
Скарбами осліпляла.
І хочеться піти,
Закінчити байки,
Та парубкам замало,
Забрати б їм чимало!
А потім набирали,
В торби все накладали,
Та з місця не ступити
І двері не відкрити,
А Діва, знай, пряде -
«Яке це людство зле!
Яке всевладне злато -
От хочеться багато!»
І сумно посміхалась,
І з іншим поверталась,
Що в лісі заблукав,
Що скарб Душі шукав
По відблискам глухим,
Іскрінням водяним –
Та все то відбиття
Проміння світла дня.
Омана-блиск шепоче,
Все котиком муркоче –
- Ось близько! – та не те,
І хлопець далі йде
Найти те джерельце,
Де скарб Душі живе,
В вогняному стовпі
Всміхається тобі,
І в грудях квітне сила,
Така бажана, мила…
Аж ось сережки прості
На сірому хвості
В’юнкої ужиці,
Смілої дівчиці
В печері заспівали,
Зміївну зупиняли.
«Ти хто? Чи сестра?
Від кого прийшла?» -
Зміївна запитала,
Роботу відклала.
«Та я сирота,
Нікого нема,
Прийшла подивитись,
Уміння навчитись!
Тобі послужу,
Наведу чистоту!» -
Ужиця їй казала,
Сама брата шукала
Між парубками,
Що стояли дубками -
Скарби їх пригнули,
До долу зігнули.
Ні дихнуть, ні ступить,
І - не відпустить…
«Ото жадібні всі?!!
Красиві ж такі!
Чому їх тримаєш,
Чому не пускаєш,
Чи зла ти така,
Чи серця нема?» –
Ужиця питала,
До Зміївни підступала.
Та Діва сміялась,
Хвостиком милувалась -
«Я їх не тримаю,
Самі вибирають!
Хочеш, пограй,
Перед ними кидай
Сережки свої,
Що дзвенять на хвості,
Хто підійме, візьме,
Додому піде!
Набридли вони мені,
Натикаюсь в пітьмі,
Але й не відпущу -
Маю волю таку,
Хіба світ переміниться,
Хтось веселий явиться
Й не за платню багату
Дасть мені радість-розраду. »
Сіренька ужиця,
Смілива дівиця
Сережки знімає,
По камінню кидає,
Та стоять парубки,
Не тягнуть руки,
Не кидають мішки
Зі своєї спини -
Не багатство, скарби
Сережки прості!
І лиш один нагнувся,
До них потягнувся,
Очі заблищали,
Сестрицю згадали,
Як скарб він шукав,
Як її залишав,
Не слухав, заблукав,
Очам довіряв -
Не серцю, не душі
В темній стороні.
І покотились тяжкі мішки
Із його спини.
Зміївна дивувала,
Хлопця відпускала -
«Що ж, парубок, іди,
Не буде біди!
Що зможеш знести,
Те з собою бери!
Та забудеш це все, не згадаєш,
І печеру і шлях не впізнаєш!»
І хлопець не чекав,
З підлоги підняв
Сережки прості,
Такі ж до душі!
Що йому злато? Душа
Серце своє віднайшла!
Та мерщій він до хати,
Щоб сестру обійняти,
Щоб все розповісти,
Всі незгоди свої…
Вийшов - все забулось,
Ніби тінь, гайнулось,
А в хаті – нікого нема,
Корова одна.
- Де сестра? – він питає,
Ніхто не знає,
Сережки в долоні дзвенять,
Сміхом дзеленчать,
Ніби кажуть – чекай,
Скоро зустрічай!
Ужиця ж залишалась,
Із братіком не прощалась,
Ії не впізнав -
Та сережки ж узяв!
Здійснилось бажання,
Її сподівання –
Братіка знайшла,
Братіка спасла!
Вибрався з глибини,
Печерної маїти!
Вподобала її Зміївна – навчала,
Знання свої передавала,
Як сяйво з повітря збирати,
Як полотно золоте ткати,
Ужиця вчилась і ткала,
Перли чарувала,
Та ночами плаче,
Як ніхто не бачить,
За братіком сумує,
Душі рідної бракує.
«Гей, сирота,
Знаю, хто ти така! -
Якось Зміївна сказала,
За гостею наглядала. -
І як братіка виручала,
І як долю розміняла,
Бо бажання одне
Джерельце всім дає!
Та зла я не маю,
І тебе відпускаю.
Чого знала, навчила,
Показала, що вміла,
Як двері минеш,
То назад повернеш
Обличчя красиве,
Дівоче, щасливе!
Уміння мої
Не нашкодять тобі,
Бо в серці скарб шукаєш,
То ж всі скарби і маєш!»
Так воно і сталось,
Дівчиця верталась
До братіка, до дому,
До рідного столу,
Де він її чекав,
Кріпко обіймав,
Сережки свої одягнула,
А що було, забула,
Та гарно вишивала -
Майстринею знатною стала!
Дивовижні сорочки,
Святкові хусточки
Людям дарувала,
І тим дивувала -
Хто брав та вдягався –
В Красу обгортався
Чарівну, неземну,
Мов джерельце, ясну,
І люди раділи,
Дивом молоділи!
І радісно зажили
Братік і сестра –
І сяйво світило з кожного вікна,
І дім їх багатів, розквітався,
Ніби в криниці чарівній скупався.
А з іншими що було?
Буцімто те джерело річкою стало,
Землю обійняло –
Очистило всі серця –
І печера та обманна стала пуста.
(Малюнок автора)
Київ, 2008-2018р.р.
