Щастя за гривню
Сьогодні мені знову наснився потяг. Його вагони були вщент переповнені людськими думками, що давно матеріалізувалися і стали повноправними пасажирами. Вони сидять біля своїх хазяїнів і гордо подають білети за проїзд…
Біля вікна сидить хлопчик з маленькими, чорними, як смола, кучериками. Його кольорові думки займають лише одне місце поряд з ним. Та все ж, мабуть,лише вони тут найщиріші і справжні. Такі бувають лише в дитинстві…
А он сидить сива жінка і пильно дивиться в нікуди. Срібло її волосся прикрите темною вуаллю печалі. Хоча її очі на мокрому місці та десь в їх безхмарній блакиті ховається іскорка віри. Вона всяко підтримує жінку, яка їде в госпіталь до сина.
А он, в куточку, забилось чиєсь дивне почуття. Воно звернулось клубочком, як бездомне кошеня, і вірно чекає свого хазяїна. Це мабуть почуття обдертого молодика, що як завжди заснув п*яним. Його знають тут всі, хто їздить цим маршрутом. Кажуть, він добрий, правда заливає втрату коханої смердючим міксом спирту та апельсинового соку. Напевно то його совість спить самотнім клубочком. Та коли від головного болю він прокинеться вранці – вони як завжди помиряться і посунуться вокзалом за черговою дозою бальзаму від розпачу.
Серед інших відрізняються думки вагітної дівчини, що стоїть у проході. Життя її таки покидало по світу. Хоча вона без батьків,без даху над головою, та разом з найбільшим щастям, що тимчасово поселився у її лоні. Це випадково зачате дитя – єдина радість і її житті. І думки ненародженого такі сильні, що заставляють її незграбне обличчя циганської зовнішності посміхатися. Мабуть таки не дарма вона відмовилась від аборту…
А на одній із станцій завжди заходить старечий згорблений чоловік. Він щось там белькоче про політику і про солодощі, тикає усім старі заяложені газети і так наполегливо намагається продати щастя за гривню. Та всі завжди відвертаються від старика. Хтось просто ігнорує. Дехто одаровує черговою порцією лайки…
Отак, щоночі я відправляюсь по цьому маршруту та ніяк не можу збагнути смислу мого сну. Це вже починає помалу доводити мене до божевілля…
Вчора, йшовши знайомою вулицею, я мимовільно відчула щось. Повернувшись, я спіймала погляд старечого чоловіка, що просив милостиню. Я не могла пригадати, звідки його чорні очі мені такі знайомі. Я підійшла на хвилинку і, поспівчувавши, його нещасній долі кинула сталеву гривню, що завалялась у правій кишені.
Я не задумувалась на тим, що сталось, та вже цієї ночі все йшло за іншим сценарієм.
Сива жінка їхала усміхнена і вже не вдивлялась в нікуди. Свій погляд вона зосередила на чорнявому сину, що трохи змарнів і зблід після хвороби. Але вони були щасливі, бо нарешті їхали додому.
А он зайшла дівчина з немовлям. Вона цілу дорогу розмовляла з своїм хлопчиком. І хоча він, ще зовсім крихітний, майже завжди мовчав, його періодичний плач так багато розповідав їй. По обличчю було зрозуміло, що такий співбесідник найдорожчий для неї і найбільш коханий.
Не було, на жаль, п’яного молодика. Та знаю точно – він зі своєю супутницею – совістю на кладовищі. Його очі сьогодні навіть тверезі. І він навіть пішов до могили коханої. Можливо вперше зізнатись у коханні, а можливо у своїй причетності до аварії…
І тільки хлопчик з чорними кучерами незмінно сидів з своїми кольоровими думками. Та й навіть він, чесно кажучи, трохи змінився. Мабуть підріс…
Я прокинулася. Дивний сон не давай мені ще спокою ще довго. Згодом я забула про цю історію… Та чомусь і досі підсвідомо ненавиджу переповнених потягів і завжди подаю милостиню…Можливо ще хтось купить собі щастя за мою сталеву гривню…
5.05
