Кодована Доля
Глава 2. Частина 1.Гімн любові держави Кохання
Дозріє у певному просторі з часом наш мозок,
Як тільки в це місце Земля долетить по спіралі.
І люди тоді обіпруться на розуму посох,
І матимуть іншої суті буттєві моралі.
Можливо, що ми зрозумієм походження наше,
Яке у любові й житті поведе нас в майбутнє!
І будем його ми сприймати ще й в радіохвилях.
Про це нам із інших планет інформація скаже…
Ото розімріється сутність щаслива й могутня
І стане доступною відстань в парсекових милях!
В природі на все є найвищого розуму воля...
Та жаль, що людей опанує надбанням пізніше,
Бо кожному визнана в світі кодована Доля
І різному гену в житті відокремлена ніша!
ДЕРЖАВА КОХАННЯ
Кохання з тобою у нас – незалежна держава!
Хоч в неї для нього немає ще чинних законів,
Та нас все життя у в’язниці любові держала!
Немає у неї сердечних й душевних кордонів,
Лиш має свій герб, гімн, статут і печатку любові!
Ознаки держави кохання, як силу, – цінуєм
І завжди, і всюди пишаємось ними обоє, –
Ці символи, в нашім коханні ми щиро шануєм!
Ми волю своїм почуттям даємо лиш у згоді –
Ти тільки в обіймах моїх від цілунків дрижала!
Лише ми тоді відчували себе на свободі,
Коли нас в полон забирала кохання держава!
ГЕРБ ЛЮБОВІ
Ми між вишень в любові кайфуємо! З нами – весь світ!
А твоє розшаріле обличчя, мов зірка, сія.
Ти в любові щаслива і – хочеш їй скласти свій звіт:
Що бажання твоє малювати, як пристрасть буя
І воно зупинило тебе близь черешні в саду,
Щоб художньо розгледіти в ягоді Місяця серп
І, привівши мистецтво й свої почуття до ладу –
Змалювати з любові, та з ягоди й Місяця герб!
ПЕЧАТКА ЛЮБОВІ
Ти думи свої спрямувала у далеч надії –
Уявно у ній розглядаєш кохання зіркове,
Сердечно сприймаєш любові зіркової дії –
І нас завіряєш – її почуття є зразкове!..
…На тебе дивилась очима зірок безкінечність –
Тебе розглядала, як вічний кохання початок,
Як вічну супутницю в далі ведучу сердечність –
Для неї ж була ти – одвічна любові печатка.
СТАТУТ ЛЮБОВІ
Я рідко тобі дарував васильки польові –
Їх колір вже був у твоїх, мов небесних очах.
Вручав я лиш серця троянди, як квіти живі –
Вони пломеніли в душі, як любові свіча,
З якої вже інфрачервоний промінчик пахтів –
Ти цю теплоту відчувала в обіймах моїх.
Тебе ж я сприймати, як квітку духмяну, хотів,
Щоб ти зігрівала теплом біострумів своїх.
Я рідко тобі говорив найтепліші слова –
Устам заважали цілунки – несли теплоту!
Права та обов’язки – мова в коханні нова!
Промова мого почуття, це – любові статут!
ГІМН ЛЮБОВІ
Співає душа солов’їна любов’ю –
У серці пульсує мелодія лунко, –
З любов’ю по тілу розноситься кров’ю –
Скріпляє свої почуття поцілунком!
Любові мелодію серце нам пише –
Крізь очі вона проникає у в очі!
І ніби в колисці кохання колише
Солодкі уяви хлоп’ячі й дівочі.
Душа переводить мелодію в слово –
Мов Гімн, оживає мелодія в слові –
В обіймах воно трансформується знову –
В коханні звучить уже Гімном любові!
ОЙ ВИ, ОЧІ!
Ой ви, очі, бірюзові!
Де взяли чудовий колір?!
Бо тона всі показові
В вашім райдужному колі.
З вас любов іде, як промінь,
Чути скрізь ваш тихий гомін.
В мене серце повне нею –
Я в любовнім апогеї!
Ой ви, очі, бірюзові!
Ви незмінні в кожну пору.
Я себе у вашій мові
Відчуваю завжди поруч!
СОН-МАРЕВО
Вві сні я любов’ю став марить!
Бо в мріях живу лиш тобою,
Твої лиш приваблюють чари –
Ти стала в любові судьбою!
ГОЛУБКА ДОЛІ
Зустрілися ми на привалі в гаю
І ніби-то птахи у мріях літаєм –
Друг другу вручаємо долю свою, –
З чим соловей нас піснями вітає…
…На дах почуттєвий кохання мого
Ти сіла голубкою нашої долі:
Воркуємо в парі – любов, як вогонь,
У наших серцях пломеніє на волі!
ПІД ТРОЯНДОЮ
Троянда тебе полонила в дворі,
Сама ж ти була, як троянда, під нею –
В устах, мов трояндовий, колір зорів, –
Завжди ти для мене світила зорею!
Та з часом настала осіння пора –
Опали з троянди краси пелюсточки.
В борні за єство цвіт космічних заграв
Погас в них, дійшовши життєвої точки…
…Тепер під трояндою ти не стоїш –
Тебе я під нею в тім Світі вже бачу –
Трояндові там уявляю гаї
Й при згадках душею сумливою плачу!
РУСАЛКА
На березі річки я браво лежу…
В уяві моїй ти, мов сон, промайнула
Мого почуття, привітавши межу
Аж в душу мою ти любов’ю війнула!
І знову, немов наяву, я узрів
Як ніжний осяяний чарами образ
Вогнем доленосним в очах загорів –
У нашім житті ти ведуча – мій компас!
Я бачу тебе, мов русалку на хвилі,
З любов’ю своєю до мене пливеш…
…Розказують очі розумні і милі,
Що ти наяву вже до мене ідеш!
ПЕРОН СУДЬБИ
Мов промені Сонця твої почуття
Зігріли мене на вокзальнім пероні –
В обіймах ішло зустрічальне злиття!
Та з часом у нас посивіли вже скроні.
Були ми щасливі тієї доби –
Коли в санаторій тебе проводжав…
…Тепер проводжаю з перону судьби –
Прийшла прощавальна життєва межа…
ПРИЧАЛ ЛЮБОВІ
На березі моря ми осінь стрічали:
Серпанком над нами лиш Місяць звисає,
Та стелиться іній в морському причалі,
Й холодний вітрець мов за щоки кусає…
…В причалі любові змарніли з літами:
Вже й щоки у нас не рум’яні, а сині
І осінь любові над нами літає –
Сідає любов’ю на волосах іній…
В АПОГЕЇ ЛЮБОВІ
Зустрів я тебе на орбіті любові:
Влюбившись витали лише в апогеї,
Й на нім до нестями кружляли з тобою –
Друг друга в очах розглядали із неї.
Магніт почуття нас в обіймах притиснув –
Тепло полилося із серця у душу!
Вмить з рук, мов віночок, на шиях повиснув
І ми опустилися з неба на сушу!
Я міг би й на інші планети злітати
І там в апогеї – в любовнім наметі
Таку ж як і ти назавжди відшукати,
Та досить тебе і на нашій планеті!
Поема — наукова фантастика.
КРЕМНІЯНКА
I
В динаміці Всесвіту жевріє мрія
Кмітливих думок у любовному стилі —
Кохаються вчені Антон та Антія…
Хоч їх роз’єднали парсекові милі,
Та з’єднує їх пізнаванності діло,
Яке допоможе цей простір здолати
І навіть відчути на відстані тіло.
У цім допоможуть наук постулати,
Бо зовнішня пам’ять від них вимагає
Системи технічної в дисках магнітних,
Яка щоб втручалася в роздум негайно,
Собою доповнивши мозку чарунки
Людини. І, щоб це було непомітно,
Що в ній до любові їх шлях пролягає
І креслить в уяві буття візерунки,
З’єднавшись із біосистемою в парі
Крізь кремнію модуль на трасі зеніту,
Який із родини магнічених чарів,
Що з’єднує мозок і зовнішню пам’ять
Й виводить зв’язок на любові орбіту.
Цей мозок з ракетниці задуму палить
Й матерії вміє незнані творити,
Які транспортують і думку миттєво,
І всі почуття — щоб про них говорити
Водночас на різних планетах суттєво!
Що чути Антія на Зірці захоче,
Те ж саме Антон на Землі розпізнає,
Коли до комп’ютера вабляться очі,
Хай навіть про це він нічого не знає.
А, що відчуває Антія на дотик,
Те й він на собі в біострумі відчує.
І це відбуватися буде аж доти,
Аж доки любовна потреба існує!
Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі,
Із біошоломів сприймає сигнали,
Які з біотоками завжди у римі
І модулем кремнію з мозком з’єднались.
Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі,
І шле інформацію в мозку чарунки,
Ідею шукаючи в кожній проблемі.
Де вченням вібрують і розуму струни,
Антія й Антон підбирають акорди,
Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти
І в справах творіння енергії гордо
Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!
II
Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно,
І в просторі слава знаходить Антона...
Звернулась до нього із Зірки Антія
І мовила чемно про кремній в спокусі:
— Ти в кремнії визнав важливість нейтрона…
В студентські часи — це велика подія,
Бо мрійне пізнання прозріти примусив!
…З’явилась Вона на екрані — кмітлива,
Піскового кольору звабливі губи,
А кремній-коса заблудилася в персах…
Була кремніянка Антія вродлива.
Янтарились німбом привітливі зуби,
Та очі промінились, начебто перли!
Від усмішки ніби глянцюються щоки.
На мові івриту таємність відкрила:
— В нас кремнію дух, на його ми основі.
Нейронами в тілі снують біотоки,
А в душах у нас — гравітації крила…
До тебе тяжію і в ділі, і в слові.
Дійшов і ти висновку, визнавши кремній
Живим елементом живої природи,
Матерію транспортну в ньому відкривши…
Провів за комп’ютером ночі буремні,
Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич.
Звичайно, доводилось падати й крижем…
Ми предки є ваші із острова Пасхи.
Антія — мене на Землі так назвали,
Це значить, що я — є властителька ласки.
Старезні діди космогонію знали
Й лишили для вас в силуетах загадку,
Яка, з літака як дивитись, — помітна:
Це павич, павук, дикобраз та незмінно
Стоять і фігури Аку — вам на згадку
Про те, що від предків пішли ми, — еліта,
Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.
Обличчя веселе, піщано-рум’яне…
Тоді нам і сили Земля додавала,
Її щоб покинули ми — кремніяни.
І я гравітації пута порвала,
Бо вже наближалась планета Нібіру,
З якої на Землю посходили внуки,
Щоб жити в коханні і слухати ліру!
Щоб після потопу їм знов повернутись…
Які є ознаки у цих силуетах,
Прикмети які в них, що спільність єднають?!
Ти визначив їх наукові секрети,
За що я, Антоне, тебе і кохаю!
Себе я давно вже, як біосистему,
З’єднала з технічною через байт модуль.
Хотіла в твій мозок вмістити антену,
Щоб в просторі міг відчувати свободу.
Однак ти тоді ще не визрів як вчений,
Щоб в космос послати свого позивного…
До цього вели в підсвідомості гени.
Ти власний комп’ютер лиш ставив на «ноги»,
Вивчав манускрипти, залишені нами,
Біоніку вчив, кібернетику гожу...
Ти мав заклопотаний долею намір
І знав, що комп’ютер тобі допоможе, —
І нам спілкування дістанеться вічне,
Щоб поруч з тобою себе відчувати
І йти до мети крізь пізнання магічне,
Й за це в нагороду лиш істину мати!
III
Ще в школі Антон знав технічні системи,
Бо так полюбляв кібернетики справу,
На дослідних стендах біоніку «мучив»,
Що й знать не хотілося іншої теми…
В природі сприймав лиш вечірню заграву,
Як Сонце сідало за кряжеві кручі,
Бо мріялось взнати, що спільного мають
Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї
Павлина, в ногах павука, в павутинні,
В голках дикобраза, що в темряві сяють
Від блиску, неначе маленькі сузір’я?
Є спільний ще рух — це гідравліки плинність:
У павича в пір’ї, в ногах павукових,
В голках дикобраза. Ці спільні прикмети
Несуть інформації хист науковий.
Й напише Антон наукові сонети
Про співіснування двох різних матерій:
Живої — що в біологічній системі,
І «мертвої» – теж як єднання критерій
В технічній системі. Павук – це той приклад,
Де спільна прикмета в загадці, мов темінь!
Коли попадеться комаха у сіті —
Для неї ця пастка, звичайно, є прикра,
Для нього — сигнал, мов з радара святиня,
Сприймається миттю, як благо на світі.
І очі, немов телекамери, жертву
У мозку його роздивляються чітко,
Щоб швидко отрутою вразити жертву,
Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…
Антон зрозумів, що на грані з’єднання
Двох різних матерій — і третя існує,
Яка переносить і думку, й пізнання.
Вона інформацію ретрансформує
З одної до іншої якості хвилі.
Й людина сприймає переклад, як мову.
Це кремній аморфний — йому лиш по силі
Для мозку зв’язок цей позначити словом…
Так з модулів кремнію зміг вмонтувати
Антон електроди у біошоломи.
Надінеш такий — і контакт свій вагомий
Завжди з гуманоїдом можна тримати.
Рясна інформація йде в біотоках
Крізь модуль аморфного кремнію в мозок,
Де справді з чужого сприймаються ока
Придумані Всесвітом метаморфози.
Побачивши щось, чи сприйнявши на дотик,
На смак чи на слух — передасть гуманоїд
Антону, як є, на комп’ютер, по виду,
Де можеш почути земні анекдоти
Або скуштувати черешні земної —
Сприймається весь інтелект індивіду.
IV
Як Сонце сідало на обрію плечі,
На Землю з Зорі транслювались події…
Сприяв вірогідності місячний вечір,
Народжений в метеоритнім падінні.
Антія зв’язком лиш підтвердила факти,
Що в метагалактиці, в сьомім октанті,
Складалися вірні гуманності акти —
Й планеті бажалося мирних світанків…
Земля не зійшла із орбіти примхливо,
Коли пролітала планета Нібіру,
Лише відбулись океанські припливи,
Потопи були і, здавалося, в міру.
— Антоне, — сказала по суті Антія, —
В інерції сил хаотичного руху
Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть
На Землю, де спить катаклізмів стихія.
Твій марево-сон визначальний на руку.
В майбутнім Земля не порушить пейзажу,
Бо наша планета до просторів інших
Сягає щомиті, відкинувши відстань…
В її траєкторії губиться ніша
Для інших планет, що подібні за змістом…
Яке там Дворіччя — місця анунаків,
Де нині Ірак від війни потерпає,
Земля анунаків, сьогодні ознаки
Майбутнього завтра ще зовсім не має…
Моїм кремніянам війна ця огидна,
Біда й анунаків, що вас клонували
До себе подібними, тобто — до Бога.
І згоди між вами тому і не видно!
Бо вас лиш, як роботів, ми шанували,
Хоч вкралась за ваше життя і тривога!
Надія на само розвиненість мозку
Розтанула, ніби та свічка із воску!
Людини убоге знання гальмувало
Ходу пізнавання розумного світу.
Бо штучне скорочення віку сприяло
Нікчемному рівню земної освіти.
Чекала я тисячі років... Твій вислів,
Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!
Твій розум творця інтелекту вже виспів,
І Світ пізнавати ми будемо разом!
На жаль, інформації в тебе замало,
Бо всі манускрипти про нас спопелились…
Буття анунаків поразки зазнало,
З шумерами Землю вони залишили…
Колись так було, що планета Нібіру
Один раз в три тисячі з хвостиком років
Заходила в сонячну вашу систему,
Та більше не зайде — ми маємо віру!
Тоді ми знання набули вже глибокі.
І геть гравітації стерли проблему!
Мені довелося ці пута долати…
Ми нову матерію транспортну мали,
І нам від потопу прийшлося втікати!
Нібіру звернула на іншу орбіту…
Про це анунаки, без сумніву, знали.
Ми більше на Землю не зійдемо з неї
І будем гасати до скону по Світу:
То я — в апогеї, то ти — в перигеї…
У річці Євфрат або Тигр, так хотіла б
З тобою, Антоне, мерщій освятитись.
Відчути танок ледь вагомого тіла,
В обіймах води хвилювання омити,
Зірвати в долоні чаруючу квітку,
Яку посадила богиня Інанна.
І це ми з тобою все зробимо влітку…
Добраніч! Твоя кремніянка кохана!
V
Антон відчував дефіцит насолоди,
Яка дарувалась йому від Антії,
Бо ніч чорно хмарила, Місяць заходив,
Сичали в душі невдоволення змії.
Вони божеством проникали у неї.
І думка бентежила мозку чарунки,
Щоб швидше наблизилось літо вишневе
І в серці розтали зими візерунки!
І він задрімав у ранковім полоні,
Лиш мозок його працював підсвідомо…
І снилась Антія, немов на долоні,
В далекому космосі — ніби як вдома!
І наче мороз, як той вакуум, тягне
Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку,
Бо так малювати сніжиночки прагне
Та Місяця — дині достиглої скибку,
Та зорі на небі, як виспілі вишні,
Та Шлях той Молочний, як поле із гречки…
Здається Антону: мороз, мов Всевишній,
Вже ллє молоко з-під корови у глечик —
Підносить Антії на березі річки,
Де літо, мов чайка, над водами в’ється
І степ з павутиння вивішує стрічки.
І все це Антону вві сні не здається —
Бо він задрімав і шолом свій не вимкнув.
Та ще й до обставин таких він не звикнув,
Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети,
Де бабине літо було у сезоні,
Де час павуків розставляє тенета…
Прокинувсь Антон і побачив спросоння:
Мороз вигаптовує сріблом на вікнах,
Бере у природи свою одержимість.
Тому, де шукають, — проблема там вічна!
VI
За даними дослідних дій об’єктивних
Є доказ, що крім гідравлічного руху,
Павук реактивним тяглом володіє,
Яке на підставі умов реактивних
Існує. Польоти ці в лісі помітні,
Бо він павутину снує при падінні,
Зі стану рідкого в твердий переводить —
Й від цього реакція йде реактивна!
Павук під кутом павутину проводить —
Із гілки на гілку чіпляє активно…
А може, в собі й Анунаки вже мали
Ще й біодвигун реактивної тяги?!
І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.
І, в хмарах набувши душевної магми,
Зійшли із небес і обожнились з часом, –
Боги й напівбоги — так стали їх звати!
А перед потопом на крилах помчали
У небо планети Нібіру — до хати!
А з ними — й Антія, шумер-кремніянка,
А через комп’ютер як штучна земнянка,
Яка і далека, й близька для Антона…
А він з павуками у лісі чаклує —
Знімає кіно з павукового лона
І, весь в розрахунках польоту, мудрує!
І швидкість, і кут вираховує вчений,
Щоб все науково сприяло уяві,
Щоб потім проектом закласти у гени,
Щоб радість у серці Антії буяла!
Щоб зміг гравітації силу здолати,
Як Землю покинути буде всім треба,
І нові шляхи у міжзір’ї прокласти,
Як буде у цьому велика потреба.
А так, то хіба до Антії злітати
Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!
Устами в уста поцілунком спитати,
Що є, крім любові, найкраще на світі?
Так їм доведеться крізь космос кохатись,
Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…
І всі почуття, хоч і штучно сприймати,
Але натуральність у діях відчути.
VII
Неначе туман, дим Дворіччям — від нафти,
Від крові солдатів — вода червоніє…
З орбіти знімають цей фільм космонавти —
Від слайдів таких у них серденько скніє…
Зібрався Антон, як Антія казала,
Скупатися в теплій водиці під вечір, —
Так настрій поплавати нехіть злизала,
І розпач тяжить на роззброєні плечі…
— Не треба, Антоне, я теж відчуваю
Твій стан і становище фауни й флори…
На березі річки, як в чорнім чувалі, –
Сказала Антія, й зв’язок перервався,
Порушило вибухом міні-комп’ютер,
Який для підводних діянь призначався,
Щоб все середовище можна відчути…
Покинув Антон негатив емоційний
І воду річну океанська змінила,
Бо кликало діло — так буде доцільно,
Вода ще студентом в пучину манила…
Збулося... Тепер артефакти шукає
Про камінь вогнистий — кришталик жахливий,
Який до енергій нових закликає
І їх трансформує у швидкість мінливо,
Що й раптом політ зупинити можливо.
А це в навантаженні суперважливо
І щоб цей літальний двигун збудувати —
То запис про це в Атлантиді сховали,
А часу на пошук дали малувато…
Але з манускриптів приблизно узнали,
Що снить цей секрет в Посейдоні — у храмі
На острові Білі, де берег Флориди…
Лиш треба знайти манускрипти про камінь
І потім його чародійство створити…
— Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, –
Сказала Антія із міні екрану, —
І знайдеш той храм — на долівці лиш гравій.
Під ним пульсуватиме датчик урану, —
В дозиметрі з’явиться цифра чотири…
Золочена скриня, а в ній — манускрипти.
Її обережно з-під гравію вирий
І кодом чотири-чотири відкрий ти.
— Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, –
Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку,
Що ллється, немов океанські припливи,
Із кожного слова, з очей гордівливих.
Я хочу, щоб ти розказала, чи правда,
Що дату й причину потопу ти знала,
Чи Землю покинуть була ти не рада,
Чи мала від когось для старту сигнали?
— Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:
Нібіру лиш збурила Землю собою, —
Її завернувши тяжінням до себе…
І хлинули метеорити юрбою, —
Один з них дістався Землі, стусонувши,
Що й з осі своєї вона відхилилась…
Від цього льодовник полярний, проснувшись,
Розтанув, і миттю Земля затопилась.
Ще й внутрішня сила Землі, як напруга,
Вулканно поверхню її зруйнувала, —
Була над Землею всесвітня наруга,
Яка все живе в катаклізмах сховала…
Антон прислухався до болю Антії,
До кожного слова, яке вібрувало…
Здавалось, потрапив у лапи стихії,
І болем обличчя, немов таврувало.
— Не треба, Антоне, трагічно сприймати.
Я теж відчуваю і серденьком тлію.
Крім горя з печалі більш нічого взяти,
В обставинах смерті я тільки мужнію!
І боляче теж відчуваю хвилююче жало,
Яке отруїло у тебе закохану душу…
І все, що на серці твоєму лежало,
До серця дбайливо прийняти я мушу.
За розуму скарби тебе я кохаю,
Наповнені даром емоцій ідейних.
За очі твої голубі, за веснянки,
За твій атлетизм, за святі обіцянки.
Послухайсь поради, тебе лиш прохаю,
І матимеш успіхи в справах щоденних,
Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі,
Його щоб пізнати — відчуєш реальні
Від мене до тебе кодовані звуки.
Про тебе згадають ще наші онуки,
Бо здійме тебе гравітації промінь,
Ти зійдеш на небо, а потім — із неба…
І піде землею, мов свято, твій гомін:
«Тепер двигуна збудувати лиш треба,
Щоб мав з гравітації паливо в тілі,
Щоб біофізична реакція малась,
Щоб кожна людина цього захотіла,
І в небо прозріння свого підіймалась»…
…Мо, ’ прийде, мов гість, до Землі незабаром
Той час нерозважний, коли заманеться
Людині небесним піддатися чарам –
Немов від Нібіру Земля похитнеться…
Тож думай, мій любий, людей як спасати,
І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй,
А зараз вже пізно, і треба поспати.
Що, спати не хочеш?! Себе не ошукуй.
Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!
І дійством уста захопилися смачно»…
— Добраніч, моя кремніяночко, пані!
Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!
Так кожен із них на орбітах далеких
В уяві гніздо сновидіння будує,
І вже безтурботно, неначе лелеки,
В обіймах космічних у мріях любов’ю стартує.
VIII
Гора Розоро на Нібіру висока,
І Сонце планети з-за неї виходить.
На постать Антона покладено око,
Хоч він на Землі роздратований ходить,
На скелі там з ним розмовляє Антія:
Вони відчувають емоції звуків.
На відстані сталась святкова подія:
Між ними існує зв’язок перегуків!
— Чому ти, Антоне, засмучений зранку?
Ти ж вчора створив гравітації модуль.
В комп’ютер заклав інформацію банку,
Приборкав тяжіння земне і погоду…
І можеш до мене піднятися вільно,
От тільки тобі довголіття бракує.
Давай цю проблему обчислимо спільно,
Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!
Тобі я свій мозок дозволю пізнати.
Скануй інформацію з нього на віру.
Секрет довголіття вже будеш ти знати,
Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.
Їх вік був — сто тисяч нібіровських років!
Тоді і прикинеш — що, як і до чого…
З добутками золота мали мороку, —
Вас — робота шахт клонували для цього.
— Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою,
Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.
Долати незгоди найкраще любов’ю!…
Для мене зробила ти дуже багато,
Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала,
Навіщо ви золото з шахт добували,
Яка в тім потреба, що вас спонукала?!
Скажи, і на Марсі ви теж побували?
А Сфінкса навіщо ви там збудували?
Й такі ж — піраміди! Це щось означає?
В яких траєкторіях світ пізнавали...
Де брали потрібне знання для початку?
Навіщо лишили істот силуети,
Та ще з артефактів ваш череп єдиний?
Щоб нам віднайти історичні замети
І в них розлопатити тайну людини?!
Цей череп не вріже й один інструмент…
То що ж — він є виріб токарної справи?
Чи, мо, ’ у прибульця в трагічний момент
Упав із плечей, не діждавшися правди?!
— Запитуєш влучно... Це часу питання —
Фантазій настирливих вміле зростання.
А золото ми для зв’язку добували,
Щоб ним з піраміди луну відбивати,
Що радіохвилями збуджує масу
І в космос їх шле, як зворотні сигнали,
Щоб напрямок руху міг вірно триматись,
Щоб мати надійну без компасну трасу.
Сама ж піраміда, немов передатчик,
Неначе маяк для космічних польотів:
Надійний, не раз перевірений датчик
Усіх інформацій для автопілотів.
А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети –
Це зло і добро в нім — як золота символ,
Як бачення світу людиною й звіром,
З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом.
В нім все об’єдналось занадто красиво,
Бо все це, як символ, задуманий світом!
Цю всю інформацію в різному плані
Залишили предки — боги-анунаки,
Їх теж клонували, у мене є дані:
Про їхнє буття неспростовні ознаки!
Тезаурус їхній в перекладі нашім
Надійний двигун — Альма-матер пізнання.
Ми з’їли ядро наукової каші,
Щоб мати цей засіб свого спілкування.
— Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився,
Бо ваша Нібіру до нас — на підході.
— Так, знаю, Антоне, мені ти приснився,
Що, ніби як Ной, від шаленої хоті
Ти людям даруєш надію спастися,
Чекаєш побачити сушу, як Бога,
До Зірки спасіння молився й хрестився,
Щоб швидше із берега йшла допомога.
З обличчям, наповненим спокоєм духу,
Ти кличеш везіння з моєї поради,
І хвиля потопна тебе накриває…
А я, ніби чайка, кричала на вухо,
Що витерплю все, крім космічної вади!
І серце від цього навпіл розриває…
— Твій сон передався в мої біоструни
Й розладив акорди душевного стану —
Це влився у мене і твій біострумінь,
Як чайку, здавалось, ось-ось я дістану…
А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила,
На згадку про себе мені залишила,
І в небо озонову дірку відкрила,
Щоб струм гравітації пружився в жилах.
А я, мов ракета, тебе здоганяю,
Лиш зорі встигають мене привітати.
Свої почуття я до тебе міняю:
І злюся, й радію, що вмію літати!..
Проснувся: на шибках мороз, на екрані —
Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок,
Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч»,
І в ліжко кладеш розуміння мімози!
IX
Сміливі думки — у любовному стилі!
Кохаються вчені Антон та Антія…
Хоч їх роз’єднали парсекові милі,
Крізь відстань доводиться штучно кохатись
І через комп’ютер це чудо збагнути,
Щоб весь інтелект індивіду сприймати
Й чуття натуральні у діях відчути…
Антон просторові єднає акорди,
Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти,
Щоб в справах, що створені з кремнію, гордо —
Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!
МІРАЖНІ ДУМКИ
Думки міражем потяглись аж за хмари,
Ти входиш у мрії стежками, що в небі,
На них наяву я зустрітися марив
І став від журби, мов приборканий лебідь:
То хочу тебе уявити, як зірку,
Любов’ю яка, як у небі, сіяє,
Щоб дати своїм почуттям перевірку,
Які від проміння твого, мов буяють!
То хочу придумати тіло зіркове,
Омитись в його мерехтливому світлі,
Щоб в ньому кохання знайти світанкове,
Щоб ти наяву появилась на Світі!
НЕВМИРУЩА ЛЮБОВ
Коли уявляю тебе, то я бачу:
В астральному тілі пішла ти за хмари,
Сприйнявши мої почуття ще гарячі…
В тім світі ще й досі ти мною лиш мариш –
Мені ти, тобі я були ми, як свято!
Ще бачу і чую як ти моментально
Іще й перевтілилась в тіло ментальне –
Твій розум зі мною почав розмовляти
І я, мов з живою, теж став говорити!
Ти знов перевтілилась в тіло вогненне, –
Твій розум осяяв і вже став творити
Про наше кохання дбайливо-знаменне!
Була ти весела, чарівно-могутня –
Тебе навістило космічне натхнення!
В уяву мою ти зайшла – незабутня,
Принісши колишню любов і кохання!
ВУЗДЕЧКА ЛЮБОВІ
Коли у криниці ти воду черпала
Тебе я побачив – вмить серце забилось,
Ти з першого погляду в око запала
І серце навіки тебе полюбило!
На ньому душевна з любові вуздечка
І тільки вона ним в житті управляє,
І доки у грудях ритмує сердечко –
Для іншої місця у ньому немає!
ВІЇ – СТРІЛИ
По парку гуляв я один. Вечоріло,
Про свято на сцені горніст просурмив…
…Твоє почуття враз мене розігріло –
В танцюючим колі знайомились ми!
Тоді на орелях своєю любов’ю
Прострелила серце ти віями стріл…
…Тепер я й у мріях гуляю з тобою
З тієї пори як тебе там зустрів!
ПІСЬМО СОЛДАТА
Я з болем розлуки ішов на війну…
…Закінчився бій і вже тиша настала,
Вітрець прохолодою поля війнув,
Де квіти росли там воронка лиш стала…
Близь неї, кохана, пишу я листа
І бачу ті квіти коли проводжала
Й твої відчуваю гарячі вуста,
І руку, як нею, мою ти держала.
Ти там, як я тут, про побачення мрієш…
Пишу і вже бачу на зустріч ти йдеш.
…Як буду живий я, то квітами стрінеш,
А мертвий – то ними ж мене й проведеш.
РОЗМОВА НА МОВІ ЛЮБОВІ
Мій настрій сплітався нитками зі суму…
Сиджу на скалі з почуттями розлуки
Й дивлюся на озеро, пишучи думу
Про те, як колись я тебе брав на руки
І ми розмовляли на мові любові!.
Я бачу як лебеді плавають в парі,
А я тут скучаю один за тобою.
В уяві лиш очі так милі ще й карі,
З яких йде проміння – сигнали любові
І настрій хороший мені підіймають,
І я мов би поруч вже там – весь у слові, –
Й на мові любові уже розмовляю!
РІЧКА ПОЕЗІЇ
Я берег поезії зліва, ти – берег, що справа
І човен любові у річці поезії плаває з нами
Пливе і в поезію моря любові й кохання впадає!
Цей човен любові у річці поезії є переправа
Від серця мого і до серця твого. Майорить він стягами –
Ми в ньому веслуємо вдвох в поетично замріяні далі!
ІСТОРІЯ МОРЩИН КОХАННЯ
Нам наша кімната для двох, як палац,
Свого дня народження в ній відмічаєш
Цей день нам любов’ю, як щастям, палав –
Від щастя такого душі ми не чаєм!
В кімнаті одне невеличке віконце,
Одне одіяло на двох у постелі,
Зате в ній хватає любовного Сонця,
Яке нам життєву доріженьку стелить
І серцю дає неабияку силу!
І як би життя нас не терло з літами,
Лишивши обличчю морщинки лиш милі,
Які в небуття повсякденно злітають,
Лишаючи нам незабутнє кохання,
Яким ми обоє живительно дишем –
Так наша любов про щасливе зітхання
Коханням в морщинах історію пише!
РАДІСНА БІЛЬ ЛЮБОВІ
В озерах моїх голубих очей
Пірнає твоєї любові зір.
Він хоче поплавати в них іще…
Мій настрій чудовий злетів до зір,
Аж дух перехоплює радісний біль –
Ти ним мене пронизала теж!
Від мене цей біль перейшов тобі –
І наша любов поплила без меж!…
ДОРОГА ЛЮБОВІ
До мене велася дорога твоєї любові –
Твої чобітки в ній видзьобують ритми у тиші,
До неї я став, як до тебе причетний судьбою!
Дорога – любов збудувала нам дім і кришу
Для нашого щастя в буремно-гнітючу годину.
Ми в ньому живем залюбки, як у пазусі Бога,
Любов у житті – Оберіг, – захищає людину…
…Й куди б не ішли ми – я дім твій, моя ти дорога!
СИВО-БЛИСКУЧІ ТРОПИНКИ ЛЮЬОВІ
Вже волосів сивих святково-блискучі тропинки
Протоптані нами в любовному злеті
Ведуть нас обох на життєво-буттєві зупинки
На нашій любовної долі планеті.
Любов, як жар-птиця, у нашій душі ще літає –
Як кисень в повітрі й ми дихаєм нею!
Старієм…та ще молоді ми душею.
Ти ще красивіша, хоча помарніла з літами!
…Ще топчемо в долі в буденно-любовному злеті
У нашім волоссі, побляклому з часом, тропинки,
Кружляємо в них на нашій любовній планеті –
Тож хай нас ведуть на останню в любові зупинку!
СЛОВО ЛЮБОВІ
Невидима любов, як істота, живе – розмовляє!
Полюбляє слова про любов і кохання з тобою
І словами цими твій портрет у собі уявляє,
Пам’ятає і слово – в житті називають любов’ю.
А як в душу вже настрій прийшов доленосно-знаменний
Та коли розмовляють вже очі на мові любові,
Й почуття, що підносять у небо від щастя мене –
Це у нашій любові найкраще є сово!
ЖИТТЯ ЛЮБОВІ
Як блискавка з громом у вільному небі,
Любов і життя не роздільні в людині.
Ми теж так зійшлися в любовній потребі
У літню й душевно хорошу годину!
Тебе як побачив, то зразу влюбився –
Від радості, мов з пантелику я збився:
Любовним вогнем, в нас серця загорілись, –
І вмить почуття нас обох розігріли!
У долі своїй я тебе враз помітив –
Була ти, як квітка, близь клумби із квітів!
Якщо ж в нас зненацька не стане любові –
То ми проіснуємо мертві обоє.
ПІСНЯ ЛЮБОВІ
Чомусь солов’ю не співається в гаї зеленім
Коли про любов у піснях ти співаєш під кленом.
Тоді стрімголов він до мене мерщій прилітає
І щиро твоєю любов’ю мою привітає.
І я, зрозумівши мелодію любої пісні
Своєю любов’ю твою привітаю.
Бувають в них ноти і тепло-покірні і грізні –
Я з радістю серцем завжди їх сприймаю!
Коли ж не співаєш не часто буває неначе
І той соловейко від тебе мене не вітає –
Здається мені, що мене у цім світі немає…
…Без пісні, як ніби без тебе, душа моя плаче.
ПІВЕНЬ
Спить все село, лиш ми одні під тином:
Немов уві сні я тебе цілую,
Над нами стигла вже висить калина,
Кукушка гучно про любов кукує,
Вже батько й мати вишли на подвір’я
І б’ються кури, аж летить з них пір’я.
…З магічного сну вивів нас світанок
І стук ворони, що горіх лузає,
І пісня півня, що злетів на ганок –
Він з нами третій був, але не зайвий!