Кодована Доля
Глава 2. Частина 6.Гімн любові держави Кохання
ЗЕМЛЯ – КОСМІЧНИЙ ГЕН
Земна кора, неначе шестикутна сітка,
У цих кутах Земля кори розломи має, -
Як м’яч з дванадцяти шматочків зшита чітко
Й живу прикмету мікро й макро визначає, -
Цей збіг у ній єство живе означив…
А той валун, що з кремнію в Долині Смерті
У Каліфорнії шляхи свої позначив,
Пересуваючись півтонною вагою, -
Немов живий, повзе в хаосі коловерті
І, переповнений дбайливою снагою,
Говорить, що Земля на ген структурно схожа,
І ми, земляни, в білім світі не єдині, -
Що космос - теж живий і, значить, з цього може
Є космос ще й творець і дав життя людині!
ЗАГАДКОВІ ТЕХНОЛОГІЇ
Технології древності нам невідомі,
Що бентежать уми найкмітливіших вчених...
Бо турбує пізнання святу підсвідомість, –
Що прибульцями нам закодована в генах, –
Передбачення щоб науково сприймати
І повторення тих технологій створити...
Тож побільше знання нам віддай, альмамати, –
Щоб космічні шляхи до прибульців відкрити!
ЄДИНА МАТЕРІЯ СВІТА
Одні помирають, а інших
Народжують в чулому світі,
Земля ж ані менша, ні більша
По масі своїй на орбіті.
Комети хвости відкидають,
Згорає у космосі зірка,
Галактики навіть зникають,
У чорну впадаючи дірку...
Де б взяти мені за основу
Єдину матерію світа,
Щоб дати поезії слово
На самій сердечній орбіті!
ШЛЯХ ПІЗНАННЯ
Залишили предки мости і тунелі,
В які вмурували історії час,
Щоб зважено архітектурні шрапнелі
У вирі подій донеслися до нас.
Хоч ми технології їхні не знаєм –
Все ж шляхом пізнання йдемо до мети!
Здається, ніщо так людей не єднає,
Як з’єднують в світі тунелі й мости!
ЗАБЛУКАВШІ ПРИБУЛЬЦІ
Загадкове плем’я Дропа – це прибульці, –
Відкриттями свідчить вчений археолог...
Їх скелет із нашим має збіг конструкцій:
Де з очей дірки – це втричі більше коло,
На руках у них були аж вдвічі меншими пальці, –
Їх печера – цвинтар з назвою «Хебіта»,
Що в Китаї – є завжди як «Заборонена Зона», –
В ній лежать чужинці, безвісті пропавші, блукальці
З Сиріус- планети – їх була орбіта,
А Земля дала їм щедрий дім з озоном,
Так розквітло плем’я Дропа в іншій долі...
Заблукавшись якось в зоряній мандрівці,
Та, відчувши духом інший вимір волі,
Віддало своє життя зі смертю в бійці!
СПОКУСА
І яблуко розуму йде аж від Бога,
Що зірване Євою з Древа Життя,
І змієм спокуси до нього дорога
Плазує, протоптана через буття:
Як ходять по правду – кривду приносять, –
Це тому, що Змій цих початків носій;
Як кривду приземлюють, правду – підносять, –
І котяться сльози подібні росі...
Тож Бог не хотів, щоб людина пізнала
Весь розвиток свій на космічних шляхах.
Лиш Змій-сатана у пітьмі їй сигналив,
Бажав, щоб вона не боялась гріха, –
Про це нам із епосів відають міфи.
Ще був Прометей – непокора Богам...
Ми ж код генетичний відкрити зуміли, –
Він в Древі життя є спокуси снага!
СЕКРЕТИ ПРИБУЛЬЦІВ
Спрямоване ультрафіолетове проміння
Іде від споруд мегаліту аж до зірок, –
Бо влучно його генерує кремній - каміння,
Натиснувши п’єзоефектом генний курок...
Міркують, що діє причина взаємодії
Між Сонцем і кремнієм в цій структурі будов, –
Що промені сі – є сигнал живої події
Про вісті Землі до Світил – за біокордон...
І раз на добу, як за розкладом, – так буває,
Що п’єзо зв’язок, мов нагадує нам прибульців,
Що мешкають там, де життя нам здається раєм,
І теплять надію зустріти в нас однодумців!
Та прийде той час знаменитий
Й розкриє прибульців секрети,
І будуть пізнанням відкриті
Нові наукові сюжети!
ЗАБОБОНЛИВИЙ ІНТЕЛЕКТ
Цікаві й допитливі предки були,
Спостережливі, точно могли описати,
Але ще тоді приховати могли
Неприємні ті вчинки царів, фараонів, –
Не сміли про них щось погане казати –
Так боялись припон від своїх забобонів,
Які реп’яхом приставали до віри,
Що із часом ярмом можновладним лягли
На розум людей без потреби й довіри,
Бо ще й досі живуть приголомшені люди...
О, хлібе насущний, скажи нам, коли
Інтелект подолає людські пересуди?!
ТАЙНА ГЕНЕТИКИ
Земля мовчатиме, а вчений люд не знає,
Як звідкись виникла матерія живого...
Чи еволюції шляхом, чи то – створінням?!
(Ще поки іншої теорії немає).
Як народилася жива істота з чогось
І проросла цивілізації корінням
У ґрунті Всесвіту, де діє ідентичність
І парадоксами буття людей шанує?!
Де ні релігії, ні вченню дарвіністів
Не розтлумачити таємну генетичність...
Тому й людина не рослиною існує, –
Бо закодоване життя на певнім місці!
ІНФОРМАЦІЯ ВСЕСВІТА
З носіїв, що тримають всю пам’ять історії
(Від клинопису в глині до диска магнітного),
Звіт у байтах бере інформації Норія
Про колишнє й теперішнє плину всесвітнього,
У якому спілкуються душі з народження,
Й незалежність снує соціальне походження...
О, слова! Мов зерно, із комор інформації, -
Вас засіяти б в полі пізнання науками,
Щоб мерщій проростали досягненням нації
Й колосилися в пам’яті рідними звуками!
СЯЙВО ПРЕДКІВ
В деревах бій курантів хлорофільних –
Земля акумулює час у корінь...
Чекає ранок тих зв’язків мобільних,
Що йдуть в минуле відтепер крізь зорі –
Там, в прірві часу, день розплющив очі
І шле молочне сяйво в світ безодні, –
Воно, мов з персів диких предків точить,
І нас годує всмоктаним сьогодні!
КРОВ ЗЕМЛІ
Спочатку людину клоновано з плоті прибульців
Та з розчину, ніби кривавого кольору, глини...
Мов шемрає, стрічкою часу у вчених на думці,
Чи міфи причетні були до появи людини?!
Так просто! Нащадки – від глини продовження роду!
Що визнана вже елементом природи живої, -
Бо в ній є родючість і кожному гену по коду,
Щоб знову життя повторилось в обміннім двобої
Й торкнулося предків корінням, що кров адсорбує,
Щоб з глини, мов сік, кров Землі, як рослина всотати...
Гадаю, науку сучасну прийдешнє турбує, -
Мов хочуть всі міфи мерщій теоремами стати
Про наш кровообіг земний, закодований в генах, -
В якому пульсує із кров’ю іонами глина
І шемрає відповідь стрічкою часу для вчених, -
Що дійсно із глини і плоті прибульців людина!
БОГИНЯ ІНАННА
Ти невже існувала раніше?!
І тепер – повторилася просто...
Як зайшла ти у Всесвіта нішу?!
І, ширявши, заповнила простір,
Щоб із нього на Землю явитись,
Мов вродлива богиня Інанна,
І в продовженні рід оновити,
Осіявши красу первозданну...
Хто ти?! Генів кодований родич,
Чи навмисне творіння природи?!
РОЗКАЖУТЬ ФАКТИ
По орбіті еліптичній мчить Нібіру –
Ця планета, щоб почути Сонця ліру,
Раз в три тисячі років приходить в гості,
Щоб розширити ума людського простір, -
Про прибульців, що зійшли до нас з Нібіру,
Щоб запевнити, й людині дати віру,
Що з трибуни безкінечності галактик
І про неї теж зіркам розкажуть факти .
КАШТАНИ
Давно осипався цвіт каштанів, -
На землю впали плоди краси…
Злетіло листя життям останнім, -
Заблудлий вітер його струсив.
В корі не теплиться кров зелена, -
В гіпноз зими увійшли вони,
Бо закодована доля в генах, –
Щоб мати в холод лиш теплі сни!
ПОЗИВНІ БІОСТРУМУ
Позивні біоструму торкають мене, -
Вишивають в душі почуттєвий узор
Намальований предками жовтим вогнем,
Як садили на втіху веселий бузок.
Позивні біоструму бентежать мене, -
Навівають уяву колишніх часів
Намальовану предками чорним вогнем,
Як зерна не хватило у них на посів.
Позивні біоструму гукають мене,
Визива на контакт гуманоїда зір, -
Я малюю цю зустріч прозорим вогнем...
І, здається, лечу між радарами зір!
МАТРИЦЯ РОЗУМА
О, матриця розума, - пам’ять комп’ютерних мрій!
Ти множитись вмієш й рости самостійно,
Структури складні генеруючи, - ніби живі, -
Які щось нове інформують постійно
У створенні ними для розуму штучних ідей, -
Які народились в технічній системі, -
В яку все живе підсвідомо, мов з космосу, йде, -
Із біологічної, взявши лиш теми!
О, розуму Всесвіту, - мозку чарунки живі!
Які ще субстанції людство відкриє?!
Чи довго ми будем котити в повітрі свій віз,
Чи, мо’, подаруєш для розуму крила!
ВІТЕР СПАДЩИНИ
Давнина, посивіла у генах,
Закодована баченням світу...
Хоч нині людина і вчена, -
Ще дикунському швендяти вітру
І свій первісний сіять світогляд
Крізь свідомість від Чорта до Бога,
Що на думку приходить, як погляд,
Від дідівського роду – порогу,
Ще старих забобонів прикмети,
Мов припнули повір’ями мозок,
Щоб в епохах нових не померти
Від агонії метаморфози...
З давнини історичної в генах
Сприйняття закодоване світом
І хоч нині людина і вчена,
Ще гуляє в ній спадщини вітер!
КРАСА РОЗУМА
На грудях зелених каштанів, неначе
Висять свічники із свічками, –
В них Всесвіт весни візерунки позначив
Своїми земними мазками,
Які заворожливо в око впадають
І вмить визивають на роздум…
…Красу отаку, я гадаю,
Створив лиш Всевишнього розум!
ЛІФТ ГРАВІТАЦІЇ
Лише гравітації промінь живий
Збудує миттєвості шлях у космічному вирі…
Й тоді наяву хоч нейтрино лови!
І вибрати в просторі зможеш аби який вимір,
І, ніби вві сні, ти відчуєш свій лет:
Компресію, опір долонь і сопло гравітації –
З сопла виліта, мов троянди букет, –
Душевний вогонь, що несе в невідомі дистанції,
Де пихне у хаосі руху, – без нас,
І там з гравітації Всесвіту ліфт побудує,
І скаже : “ Це дух Ваш, який не погас, –
Бо він лиш людину в постійному русі чаклує!»
БУТТЯ ІНТЕРЕСІВ
Зійшли, як прибульці, на Землю з небес анунаки, –
І кожен з них жив по три тисячі з хвостиком років!…
Які в них були на той час пізнавальні ознаки?
Чи велетні може, чи карлики міряли кроки
Між річками Тигр та Євфрат у Персидській затоці?
Чи крила були в них, чи, мо’, двигуни реактивні?!
Яка голова? Чи обличчя у них без емоцій?!
Цікаво! Та маєм уяви лише негативи…
Чи, може, закон таємниці існує в природі?
І вчені з’ясують і скажуть у пресі:
Чим більше загадок, тим менше людина у згоді, –
Інакше б життя не сприймалось буттям інтересів!
ПЛАВУЧИЙ ХОР
На скрипці в Літо грають цвіркуни,
А Став, як бубон, з жаб’ячим оркестром
Іще не чув співзвучніше луни,
Яка приспала чарами й маестро…
В його уяві, ніби на воді,
Плавучий хор відлунює призентом,
В якому Божий Дар заволодів,
А він, вдвох з Літом, – стали диригентом!
ОЗОН ПОЕЗІЇ
Дві молекули водню і молекула кисню
Між собою з`єднались у воді під кутом.
До сих пір науковців це запитання тисне:
Нащо зяберні дуги? Риба має з них толк?
У воді, що в посудині без кисню, закритій,
Дуги зяберні водень відбивають в тупім куті –
Вільний кисень дістанеться рибині щомиті!
Це є відповідь вченим. Я признання б цього хотів…
То молекули кажуть, як слова ті пригожі,
Що вдиха кисень риба – відчахнувсь він з води…
... Віршам треба слів, що на дуги у зябрах схожі.
І поезії дихати ув озоні завжди!
КОНІ – МРІЇ
Беру за дишель й розвертаю
Між зорями Ведмедицю
І коні – мрії запрягаю,
Й Молочний шлях вже стелиться
В космічнім вирії галактик…
І тільки Рання Зоренька
На них нашиє білу латку –
І коні – мрії зморяться…
НЕБЕСНИЙ АРХІТЕКТОР
Під поверхнею пустелі Наска
Кілометрами біжать тунелі,
Із текучою водою — казка!
І не тільки є вони в пустелі,
Віднайшли їх ще і в Еквадорі!
Загадково — це ж чиї будови?!
Та підказують лиш свідки-зорі:
Архітектор, що з небес, — чудовий!
ПІДКАЖЕ АКСЕЛЕРАЦІЯ
О, бібліотеко Персеполіса!
Ти військом Македонського підпалена…
Взяти де словесного прополісу,
Щоб сповнити у пам’яті прогалини
Пройденим життям цивілізації
Шумерів, що втішались анунаками?!
Знищено античну публікацію —
Часопис зник з біблійними ознаками…
Знаємо, минуле ще повернеться
Обличчям десь загубленої нації…
В пошуках відоме світу ствердиться —
Підкажуть нам плоди акселерації!
ПАМ`ЯТЬ МАНУСКРИПТІВ
Легенди й повір’я для нас не байдужі —
В них діє історії дух динамічний:
В якім почуття розквітають, мов ружі,
І в’яне життя на орбітах невічних…
В них давність замовкла, як тиша космічна.
І стихли, як пам’ять, гучні манускрипти…
Й здається, що тайни полонять, як муза магічна,
І палко п’янять, мов мелодія скрипки!
МЕГАЛІТОВЕ БУТТЯ
О, мегалітовий час, із безодні життя,
Нащо ворушиш уяву мобільного дня
Й знову малюєш повтор, що йде в небуття?
Скільки думок ти будовами чуда відняв —
Може, нагадуєш давнім буттям, що ти був,
Діяв, як міг, і чудес для людей натворив
Й просто за так інформуєш прийдешню добу…
Мо, ’щось тоді не сказав?! То ж тепер говори!
НА ТРОНІ ТАЙНИ
Під лівою лапою Сфінкса
Підземний тунель пролягає, —
Ним тайна, мов бриюча фінка,
В глибинність епохи сягає, —
Й секрет інформації криє
В надійній її охороні,
Бо Сфінкс, як загадка безкрила,
На тайні сидить, мов на троні!
Щоб тайна прибульців розкрилась, —
Нам прийдуть епохи на доказ.
У міфів розкриються крила –
Летітимуть тайни, – як показ!
МАРСІАНСЬКА СЛЬОЗА
Архітектори космосу, де ви тепер?!
Де будуєте комплекси різних означень?!
На Землі і на Марсі ваш Сфінкс не помер, —
Він таїть інформацію древніх позначень:
Там — на Марсі — бриліє під небом свій обрій, —
Він, стрічаючи Сонце, його проводжає,
І жили там прибульці і чемні, і добрі, —
Їх майстерність і нині людину вражає.
Відійшло півмільйона тих років минулих,
Як стихія черкнула їх смертним вітрилом
І вони на Нібіру — до хати майнули,
Залишивши свою ностальгію з Ярилом…
На обличчі у Сфінкса застигла сльоза, —
Мо, ’ тяжіння Землі там її зупинило…
Пробуяла тоді катаклізму гроза,
В цім є свідок один — це одвічне Ярило!
АРТЕФАКТИ
Де лопатою вчених підняті з Землі
В давнину захоронені в ній артефакти*, —
Там історії дух, зачаївшись, заліг
І для себе вичікує вивчених актів:
В заморожених мамонтів в роті трава
Та ще поруч із ними — фруктові дерева,
Серед них, мов пручається, гілка жива,
Ще плоди з них зривала Адамова Єва!”.
На Далекому Сході, де мерзла Земля,
Катаклізмом спинилось життя, мов зненацька…
Замість нього тепер в цих місцях промовля, —
Чи то правда біди, чи то міф чудернацький!
*Артефакти — це предметні речі, знайдені в час геологічних розвідок.
ГІПОТЕЗИ ВЧЕНИХ
Підтверджують вчені живучість гіпотез,
Що дійсно є право й у них на життя:
Не раз і не двічі — підкреслюють всоте
Наявність на Марсі конструкцій буття,
Що там пристановище баз невідомих
Прибульців, — невидимих з різних світил,
Які вибирають й вивозять свідомо
Весь жовтий метал для своєї мети…
Повторне дослідження фототехнічне
Показує різних руйнацій сліди, —
Це значить — життя є повторне і вічне,
А люди його — це космічні плоди!
МОСТИ ГРАВІТАЦІЇ
Між галактик, де енергії вітри,
По орбіті світлодайній день іде.
Він, мов спицю, промінь Сонця загострив —
Для прибульців гравітацію пряде,
Щоб припнули зір до нашого буття
Й діалог зуміли з нами повести,
Й до Землі, щоб збудували для життя
Із людської гравітації мости!
ПОЗИВНІ ПІЗНАННЯ
Через міст порозуміння
Йдуть в космічну тягу позивні.
Їм не шкодить і земне тяжіння,
Бо шукають слово «так» і «ні» …
«Так» — це розуму контактна мить
З гуманоїдом, подібним нам.
«Ні» — це атома біди сигнал,
Щоб не скоїлась сліпа війна…
Кожен позивних мастак
Й має з цього болі головні,
Бо жага пізнання слова «так»
Не дає промовить слово «ні»!
УЯВА
Бентежить уми наявне творіння —
Фігури Аку на острові Пасхи…
Мо, ’то є прибульці — м’язи камінні?!
Й лишили їх злету недоліки власні…
Чи гріх їх великий — кинуті Богом
І каменем, через гнів, заніміли…
Торкаюся їх уявно-розлого,
І, мариться, — ніби й сам скам’янілий!
ТАК БУЛО
Теревенить вітер у вікні,
Мов вовком, завірюха виє,
І мороз їм зашпорів підніс,
Ворона снігом дзьоба миє…
І давно на Марсі так було, —
Прибульці й там таке пізнали,
Їх клинопис часом замело,
Проте лишилися аннали –
Інформації до нас місток,
З’єднавший міжпланетні далі —
Там зима в повторний свій виток
Теж крутить хуртовин педалі!
ЯК ЦЕ СТАЛОСЯ?!
О, надійні горизонти бажання,
Ви — уява з історичної істини,
Загадкові таємниці безжальні,
Передбачені прадавніми вістями
Про створіння, що з небес прилітало,
Й на крилате божество, мов, скидається,
Про шумерів, що із часом не стало,
Та про Сфінкса, що й на Марсі стрічається,
Про чудових мегалітів будови,
Що в природі катаклізмам дісталися.
О, манливої жаги невідомість,
Науково розкажи, як це сталося?!
МЕШКАЄ ВІЧНІСТЬ
Хто, коли, для чого і як
Піраміди звів загадкові?
Ці питання поки стоять
На помості уст наукових...
Мовлять різне вчені про це:
Єгиптяни – для фараонів,
Де йшов похоронний процес
У згоді біблейських законів...
Кажуть нам легенди також:
Цей гігант, – від Бога споруда,
Згори і аж до підошви –
Неземного розуму груда...
Між галактик мешкає вічність,
Серед неї – наша Земля,
Мов маяк космічний!!!
ЗЛІПОК УЯВИ
Сфінкс на Землі такий же, як на Марсі...
Яку загадку ідентичність криє,
Що в різнім просторі ознаки спільні має?!
Чи мо’, скульптура ця – уяви зліпок?
І є відбитком образу прибульця,
Що перевтілився в людино-звіра
І так себе залишив на планетах,
Як явище подвійності природи,
Яка створила це єство аморфним,
Бо в плоті цій – добро і зло єдині...
Розгадка таємниці може в тому,
Що Сфінкс сприймає світ так, як людина,
Хоч бачить він його очима звіра?!
ЗАКОН СМЕРТІ
Ми ще живі з тобою, брате,
Та знаєм — прийдеться померти…
Сміливо хочеться сказати, —
Що вже не став боятись смерті!
Вона — це теж життя у світі,
Який астральним зветься раєм:
Там навіть чути запах квітів,
Що буде з нами? — теж узнаєм!
А нині будь веселим, брате,
Сприймай буття, як дар, — відверто
І, як належне, мусиш брати, —
Життя, — що по закону Смерті!
О, ЧАСУ ПЛИН!
На крилах шпаків прилетіла весна
І в’є на деревах гніздечко тепла…
І сходить посіяне в землю і в снах
Добірне зерно – зеленіючий лан!
Отак і на Марсі на крилах весни
Колись прилітали з зимівки шпаки,
Й було колосіння посівів рясних,
А нині чомусь там усе навпаки…
О, часу плин, — крила космічних світил.
У леті міняється й року пора…
І те, що прийшло до своєї мети, —
До іншої цілі іде на таран!
О, ПАСМО СЛІВ!
Коли щось пишу, то бува :
Мов з пасми слів, смичу слова
І зсукую в нитку — рядок,
За змістом із різних думок,
Об’єднаних в спільній меті,
Яка, мов маяк у бутті,
В поезії думку веде,
Що стверджує образ-шедевр :
І вірш, мов душа, ожива…
О, пасмо слів, — пряжо жива!
СМІЛИВІСТЬ
Чим далі в ліс, тим більше дров...
Боюсь в житті я дров наламати.
Та чую серцем, каже кров:
«Боятись вовка – лісу не взнати...»
І я сміливість взяв тоді –
Моїх надій і дум провідницю
Й пішов у далі най трудні –
Шукать життя свого таємницю!
ДРАБИНА
Робив колись драбину в небо
Філософ – мій прапрадід.
Була ще в нього та потреба
Шукати в зорях радість,
А зараз мрійні онучата
В орбітні далі линуть..,
... Дід знав, що космос свій початок
Бере з щаблів драбини!
ВІК
У палі віку два кінці,
Немає золотої середини:
І шле в прийдешнє вік гінців
Від двох суспільств з бажанням лиш єдиним,
Щоб раз назавжди до пуття
Об кремній правди викресати щастя,
Яке б несло нове буття,
Нову свідомість мрійну і квітчасту...
У палі віку два кінці,
Не буде золотої середини:
В майбутнє дійдуть ті гінці –
Які в бутті не хлібом лиш єдині!
СОНЦЕ
Скільки в тобі е калорій?
Це на твоїй лиш совісті
Фауна зріє і флора...
Лірики пишуть повісті:
Темні висвітлюють плями...
Скільки відкриттів зроблено?!
Скільки затемнених явищ
Вченими обговорено?!
Тільки тобі це байдуже:
Світиш собі, як світиться...
... Знало б, як хочеться дуже
Променем з ним зустрітися!
КОСМІЧНИЙ МІРАЖ
Мов зоряне небо –
Із вікна, – вечірнє місто…
Відгадую ребус:
Космонавт... ступив на Місяць...
Історія давня.
Вертикаль... шість літер слово...
Поскрипують ставні –
Засинає вітер. Знову
До мене приходить казковий космос:
Орбітні заводи,
Марсіанський хліб в покосах...
Замислений, чую:
Проспівав останній півень...
Отак і ночую,
Як про космос мова піде!
ДУМКА
Від крил Ікара до Центра Мас
Архів анналів колись відкриють
І скажуть легко одне про нас: –
Тоді в них думка була безкрила.
Хіба то швидкість – космічний пил...
От зараз думка сама літає,
Коли ти навіть у ліжку спиш:
Нема орбіт – вертикалі стали,
Якими думку несе геноз
Програмно і блискавично в далі.
Крилатість думки – це в даль вікно...
І хочу виректи я детально,
Як витвір, вимисел свій лункий,
Що думка – наслідок праці Мозку,
Колись для Всесвіту навіки
Взірцем матерії стати зможе!
В ТРЬОХ ВИМІРАХ СВІТУ
Є пряма, є траєкторія і є орбіта...
Якщо прямою йти – не знайти упереджень долі,
Якщо по траєкторії летіти –
Не взнати апогею чи перигею волі...
Я хотів би траєкторію життя свого пізнати,
Чи з ним зустрітись в апогеї на своїй орбіті...
... Та все ж іду прямою у житті, щоб не блукати,
Як між трьох сосен, в трьох вимірах світу!
ДЕМОКРАТІЇ ДОЛЯ
Живе незалежна тепер Україна,
Бо вибір людей – демократії доля!
Червона калина – це символ країни,
Її булава – це козацька є воля!
Але пам’ятаймо шляхи історичні,
Коли добувалась свобода народу,
Були і тоді вже хапуги столичні.
До влади – шляхи з корупційного роду!
Щоб люди святу незалежність дістали
Не можна рвачів допускати до влади,
Бо Сонце свободи заходити стане
І будуть лиш скрізь корупційні посади!
Живе незалежна тепер Україна,
Бо вибір людей – демократії доля!
Червона калина – це символ країни,
Її булава – це козацька є воля!
У ВАГОНІ
Почуваю себе у вагоні,
Неначе в світі стислощирім:
Тут відвертість лягає в долоні
Знайомством чулих пасажирів.
І, як в тій центрифузі – відносно
Земного центру, мов кристали,
Відділяється щирість, бо млосна
Бажанням спільним тут зростає
Із прискоренням вільна взаємність,
І вміло радяться думками...
Невагомість на серці приємно
Відчувши, враження торкають...
...І здається мені, що я справді
Супутник на земній орбіті,
Що тяжіння земне – моя спрага
До зближення з білим світом!
СОБОРНА УКРАЇНА
Твій дух непокори – це Волі є прапор,
Під ним булава – демократії сила,
Червона калина – твій символ прозорий,
А герці Майданів – народу є право!
Соборність країни – це мужності крила!
В гурті – Україну ніхто не поборе!
З Кубанських степів до Саяну – до річки,
Від самих Карпат по Донеччини неба,
З Поліських смерек і по Чорне аж море
Ти в колі стоїш з помаранчевих стрічок!
Душею в Соборність влилась, як потреба –
З’єднало тебе непокорою горе!
«Де поділося козацтво, Червоні жупани,
Де поділась доля-воля Бунчуки гетьмани?»…
Т.Г. Шевченко
В СТРЕМЕНАХ СЛАВИ
Виє вітер понад степом –
Кличе дух з могили,
Що гуля козацьким склепом –
Просить в нього сили,
Щоб розвіять правду в люди,
Як в козацьких лавах
Україні в час той лютий
Добувалась слава!
…Чуєм, чуєм тебе, вітре,
Кличе нас твій голос,
Славу з нас ніхто не зітре,
Бо вона, як колос,
Пророста зерном добірним,
Волею полита!
Йде козацьким шляхом вірним,
Долею повита!
…Не погас козацький звичай
Славу набувати,
Майорить жупан червоний
У сідлі Вітчизни,
А в стременах – Слави дзвони,
Що народ їх визнав!