Кодована Доля
Глав 5. Частина 1.На Олімпі буття
НА ОЛІМПІ БУТТЯ
О! Ти, молоко материнства земного!
В тобі аромати пісень колискових…
Крім тебе немає смачніше смачного!
В тобі вітаміниться вдача підкови!
Ти маєш начало розумного роду,
З грудей витікаєш впровадженням волі
У світ пелюшковий. Народжуєш вроду,
Гойдаєш колиску щасливої долі…
…О, жінко! Життям закодована в генах,
Щоб крізь естафету нащадків відкритись
І кров’ю нести материнство у венах –
Життям на олімпі буття повторитись!
ЗЕМЛЯ
Дивлюсь на квітник та й роздумую:
Чому це на чорній землі,
А квіти не чорні ростуть?
Чи знайду на власне запитання
Правдиво озвучену відповідь?
А світ майорить різноцвітами,
Мене викликає на роздум, ніби на біс!..
Насичена різними фарбами
Земля, як художник, узявши палітру
Кладе на пелюстки мазочки яскраві,
А чорну лиш фарбу собі залишає!..
ЗУПИНКА ЧАСУ
Кричить фотографія часом минулим…
На неї дивлюся і бачу колишнє –
Роки непомітно, мов день промайнули,
Лиш пам`ять минулим майбутнє колише…
…На знімку фотограф, мов час зупиняє,
Хоч дії його не бувають магічні,
Але фотоплівка подібне являє –
Фіксує життя, що впадає у вічність!
РІК КОБИЛИ
В різдвяній вуздечці прийшов рік кобили:
Приніс і вечерю, без снігу – в коліно!
І люди для коней вечерю зробили:
У ясла поклали ячменю і сіна!
Щасливі стоять: жують – ремигають,
Бо дояр їм в ясла вівса підсипає…
Лиш чути як цівки молочні лягають
Йому у дійницю – за душу хапає!
Озуті в стальні черевики – підкови
Жують у конюшні гніді кобилиці…
…Цей рік всім приніс у цей вечір святковий
Бальзам довголіття – кумис у дійниці!
РІЗДВЯНЕ СІДЛО
В своєму сідлі той різдвяний Святвечір
Від хати до хати галопом і риссю
Проніс по заметах, що майже під плечі
Дитинство і миску з узваром і рисом.
Узвар виливався – мені доливали,
Щоб знову поніс я до іншої хати…
Я знову кажу їм як вдома навчали:
«Мене прислали і батько і мати,
Приніс я вечерю до вас у торбинці»
Вони доливають узвару у миску
І бачу готують мені вже гостинці –
Гойдають моєї уяви колиску…
…А нині моєї уяви орелі
Гойдають лиш спогади днів тих далеких,
В яких від вечері різдвяної трелі
Гніздяться на хатах – у сідлах лелеки.
Правнучці
Лисенко Маргариті Віталіївні
ПРЕДКОВІЧНІ ЗВУКИ
Підроста немовля колискової мови,
Пізнає з материнської ласки цей світ –
Набирається сили, вивчаючи слово
І формує в собі підсвідомості квіт!
Підроста немовля і вигукує: «Мамо!»
Про життя – це найперше улюблене слово!
Чуть пізніше і «папа» озвучить так само…
Неповторні вони – найрідніші у мові!
…Ну а другі слова – це мій милий, мій любий!
Доленосні вони найпростіші і вічні –
Їх озвучили предки, як символ, у шлюбі…
Бо ці звуки найкращі – вони предковічні!
ПІСНЯ
Почуття дають радість нам пізню –
Ту, що рано наш спокій забрала:
Я із серця вклав ноти у пісню,
Ти – з душі слів їй ніжних поклала!
Хай звучать у ній ноти любові,
Хай слова несуть щедрої днини!
Щоб жива була пісня собою –
Вклали душу і серце людини
Хай звучать у ній ноти любові,
Хай слова несуть ніжної днини!
Полонила щоб пісня собою –
Дарували їй чари людини!
Віддали такій пісні ще крила,
Щоб летіла ця пісня в гаї,
Щоб була вона кожному мила,
Щоб позаздрили їй солов’ї!
Внучці Тані Василенко
ЮНІСТЬ
Шістнадцять розмаїтих весен
Забрунькувались в сяйві волі,
Шістнадцять пізнавальних весел
Пливуть в човні буття по долі!
В життя пірнає мрійній розум –
Душі дає любов і ласку,
Що пишуть поетичну прозу
Про юності магічну казку!
Буття хвилює змістом тайни
І фестивальний настрій носить,
З яким в шістнадцять років файно
Життя вплітає в юність коси!
Внучці
Тетяні Олександрівні Василенко
ТИ ЗМОЖЕШ
Медичним знанням володіти потрібно щоденно –
Тоді почуває людина розкутою в діях,
Знання надихає завзяття у справах буденних –
Це значить знанням професійно вона володіє!
Коли ж для людини знання, як життєві закони –
Вона у безпеці і буде духовно могутня!
Тож знаймо! Ніщо так не гонить у рабства окови,
Як стан той, коли інформація в неї відсутня!
У кожного лікаря доля своя – чародія!
Хай в тебе вона не така, як була в Гіппократа,
Але пам’ятай ти, що тільки знання – це надія, –
Навчившись, ти зможеш і фаховим лікарем стати!
СКАРБИ
Твоя душа – скарбниця мрій духовних,
З її глибин зринає мудрість слова.
Для неї скрізь нема бар’єрів мовних,
Для неї всюди є пізнання мова!
Твоя душа скарбниця мрій душевних,
З її глибин чуття зринають злачно,
Завжди вразлива теж в подіях певних, –
Палких емоцій рій – він жалить смачно!
Їх смак – це хіть очей в твоїх зіницях,
В душі скарби добра і зло змішались,
А ти, мов комірник душі-крамниці,
Даєш їм змогу, щоб вони втішались…
…Немов, що є в душі – в очах те бачу:
Скарби то в пеклі, то в раю вирують,
То їх прибуток, то дають нестачу –
Твоя душа добром і злом керує!
«ВАЛЕНТИНКА»
Святу «валентинку» тобі я дарую,
ЇЇ зготував романтичний мій потяг,
Ефект несподіванки в ній аж вирує
І має вона зачарований одяг –
Це лялька, – «матрьошка» в «матрьошці»,
Це ціле буття і матерія – в іншій.
Це світ – де й тебе залишається трошки!
Бо ця «валентинка» – дарунок найліпший!
Вона нагадає дитинства приколи
І настрій буденний святковим замінить,
Бо, що є найкраще, ніж настрій святковий –
Вона всім приносить лиш радісні зміни!
ВІЧНІСТЬ
І час, і вода є в природі безсмертні!
Невпинно течуть, все лишаючи ззаду…
На вигляд із зовні – вони мов інертні,
Та інколи мають тривалості ваду:
Буває, що час непомітно розплився –
Неначе, що й рік, мов за день протікає;
Буває, що ніби то час зупинився –
І день найкоротший, як рік, протікає…
Невпинно хвилини в житті, мов веслують,
Хоч хай порівняння й не виглядить дивним,
Все ж з капель води океани існують,
А вічність – це мить із хвилинок людини!
ДОЩ
Крізь дощ поспішає трамвай,
Іскрить феєрверками бугель.
Ей, хто там?! Зажди не тікай –
Хай серце, мов брунька, розбухне…
І чути, як в риму з дощем
Видзьобують ритми підборів,
Дівчисько ніяк не втече
Від срібних його переборів…
Лягають найперші наспіх
На одяг веснянки-краплинки,
А дощ перегнав і побіг
На інші трамвайні зупинки!
МАЯК
Море. Скільки не кинеш оком –
Ніч на хвилях, а в небі зорі,
І стоїть вартовим неспокій, –
Кораблі розрізають море.
Кораблі розтинають простір,
А за ними – хвилі, мов чайки,
І маяк блискавично просить
Моє серце на хвильку причалить…
ПРОМІНИЛОСЯ ЩАСТЯ
У День Перемоги – дев’ятого травня
Квітуча земля овеснянила долі, –
В них, мов ізумруд, переливами в гранях
Промінилося щастя й тяглося до волі…
І люди в освячених росами травах
Вчували ходу невідомих солдатів,
І сльози вітання, як спогад, в загравах
Світилися німбом словесних накатів!
МОРЕ
Чому ти стривожене, море,
Неспокоєм бризкаєш в мене?
Чи мо’, розгнівилось на гори,
Що ген аж за лісом зеленим?
Чи, може, позаздрило чайці,
Що теж атакує із неба?
Скажи ти мені, непосидо,
Чи морем набридло вже бути?
Чи ж доля така вже, що кида
На берег тебе не розкутим?!
О, ІСТИНО!
Чому виринає минуле в уяві
Й немов наяву запливає аж в душу?!
Вітає ще дідом посаджений явір,
Схилившись на батьком посаджену грушу…
Витком журавля закликає колодязь
Джерельно-холодної спити водички,
Під вечір посидіти кличе колода –
Помріяти з другом під кроною дички!
Це все наяву – в майбуття заглядає,
Розчулює серце не так, як ти хочеш –
У споминах мовчки воно лиш блукає!
О, істино! Що ти мені напророчиш?
ЮНАЧІ МРІЇ
Я бачу сьогодні тебе, як бувало…
І хочеться, друже, тобі, мов живому,
Сказати, що долю щасливу нещастя кувало,
Для тебе, душевну приносячи втому…
Ти, мов молодий, на селі парубкуєш,
Близь тебе, мов клумба із квітів – дівчата!
Ти з ними про звичні діла щось міркуєш,
Щоб потім з кохання себе розпочати.
Але не здійснилися мрії юначі…
…Дорога до тебе у космосі в’ється –
Там поруч, неначе кохана ще плаче
І бубоном серце у розпачі б’ється!
ЛОБОДА
Траву знамениту зовуть лободою:
Вона і для їжі – годують худобу,
Вона і в піснях – в протидії з бідою,
Й на роги корові чіпляв, як оздобу.
Мені одиноким дитинством ти пахнеш –
З тобою лише спілкувався в розмові…
І шкода було, як ти зірвана чахнеш, –
Мов наші стосунки були розумові!
Як кажуть: «Із ким ти в житті поведешся…»
…Вважаю тепер, що не буде бідою,
Як духу добра з лободи наберешся,
Хай навіть і кличуть тебе Лободою!
ВЕСНИ ПОБРАТИМИ
Природа терпіти наруги не стала,
Віддавши весні ряд цивільних наказів,
Щоб день перемоги над злом готувала:
Клечала для всіх відпочинку турбази,
Наснагу свою відправляла до гаю,
Щоб час перемоги звільнився від аду…
…І нині на скроні Вкраїни лягають
Салюти пелюсток вишневого саду,
І йдуть ветерани крізь вічності далі, –
Їх ніжить при зустрічі настрій тривоги,
Що п’є із тюльпанів, немов із бокалів,
Солодко-полинне вино Перемоги…
…Природа втамовує біль, як і воїн,
І зовні являє добротні картини…
…О, де ж ти, нутро України нової,
Яке визволяли весни побратими?!
У ФОТО ОБОЙМІ
В обоймі на фото – ми ще чорноброві!
Та з подихом часу й воно пожовтіло
І стало, мов листик осінній в діброві…
…Морщинки невпинно розписують тіло,
Волосся осіннім туманом біліє…
Дорога в село ще крутішою стала,
Частіш ностальгією серце боліє,
Бо старість вдалі від дитинства застала!
І так потихеньку з тобою марнієм,
І будемо жити ще поки обоє,
Аж доти фотограф востаннє зуміє
Нас вкласти в безсмертя у фото обоймі!
СПОНТАННА ДУМКА
В думах усвідомлено мислення зріє,
Бо витвір уяви, мов здійснює мрії
І повнить свідомість продуктом пізнання,
Що тисне на душу зробити всіляке діяння…
Неначе вулкан вивергалось із серця
Бажання озвучить словесного герця,
Що став не на користь думкам полохливим,
А діяв на злагоду тільки сміливим!
…Лиш думка спонтанна до істини прагне,
Щоб дати душі побутової магми
І долю сердець об’єднати в єдину –
Тоді вже життя хай вулканить людину!
ПІДКОВА АТОМУ
Бувають великі й маленькі підкови…
Підкова маленька – блоху підкували!
Велика – коня! Чим наш світ загадковий?!
Чи зорі на небі маленькі бували,
Мо’, в мікросвітах виникали, зростали?!
Чи й атоми може були теж великі –
У макросвітах мо’, маленькими стали, –
Від лету шаленого стиснулись дико?!
…Лиш той, хто між зорями в думці блукає,
Хто думку мастак вдалину спрямувати
І відповідь зоряну в небі шукає –
Той атом зуміє колись підкувати!
ЛИВНИК ПОЕЗІЇ
Поетом вже був він за покликом серця,
Снаги придавала ливарня спочатку,
Яка привела до духовного герця –
У ній він поставив словесну печатку
На злитках поезій, нетлінних віками!
Які, мов з металу – в них вогнища хвиля
І слово, мов атом, кружляє думками
Й тече з ливника поетичного стиля!
ЦИБУЛЯ
Виймаю цибулю з землі –
Мої розплаксивились очі:
Струнка королева полів
Покинуть землицю не хоче.
Ось бризнула соком гірким,
Неначе за полем тужить.
І очі мої в два рядки
Ридають за це по заслузі…
МЕТРО
Є думка, немов із туману димок,
Що ледь, мов знамено, у мріях полоще…
Та скільки ж пройшло вже нетлінних думок
Крізь «чорну ту скриньку» вокзальної площі?
Бог знає на «вході» була з них яка,
Яка і при «виході» думка буває?!
Є думка цупка, мовби робот-рука,
Що в берег Дніпра, як та скеля, пірнає…
…Ходив я на площу і думку шукав,
Яка, щоб метрополітену будови
Леліяла тримко у добрих руках…
І настрій у мене піднявся чудовий!
Бог знає на «вході» є думка яка
Яка з них при «виході» думка полоще?!
Я з думкою в мріях ще довго блукав
Крізь «чорну ту скриньку» вокзальної площі!
РАНОК
Пелюстками хмари розкрилися в небі,
З них хоче блакиті напитись роса
І травам віддатись в зеленій потребі,
Щоб був задоволений сіном косар!
Проснулося все – оживилось подвір’я:
Хазяїн став поратись біля тварин,
З гусей, що близь сіна посипалось пір’я –
Побились, – аж півень покинув свій тин!
Пелюстками хмари розкрилися в небі,
Засмагливо Сонце всміхнулось росі
І – сонне проміння, мов півнячий гребінь,
Торкнулося сіна в рум’яній красі!
ДУШЕВНЕ БАГАТТЯ
Стоїть ще потрухлий пеньок абрикоси –
Давно у багатті гілки відтріщали!
Недавно чомусь ти відрізала коси –
Чоло, мов у зморшках сховало печалі…
Ось, ти підійшла до пенька і… – звалила!
Від нього лиш в пам’яті слід залишила,
На місці де був – молоду посадила!
Від цього душа, мов нутром зворушилась –
Тебе, мов багаттям думок, озорило
Цю справу бажанням душевним звершити!
Чоло, мов краплинами радості вкрилось,
Палати душею – це рівно, що жити!
Душевне багаття – любов до природи!
І поки багаття це буде нас гріти,
Щоб ми за природу уміли боротись,
То доти і буде життя в нас зоріти!
ДОЛЯ ПОЕТА
Пам`ять про долю поета
Різьблена з мармуру слова
Ходить шляхами сонетів —
Стверджує блискавку мови
Громом словесної тиші…
…Знаю — я встану, — хоч трохи
Скручений смерчем престижу
На п`єдесталі епохи!
«ДУША»
– У кавуна, немов земні,
Ростуть свої два полюси, –
Казав так сторож-дід мені,
Стьобнувши злегка поясом.
А потім брав кавун і ніж –
Гостинно вже так промовляв:
– Якщо великий полюс – ріж,
«Душа» там – жар, – пояснював
Немов меридіан в руці –
Солодку скибку тримав я,
На ній по полюсу в кінці,
А в ній – «душа» жаринова…
– У кавуна, немов земні,
Ростуть свої два полюси, –
Казав так сторож-дід мені,
Підперезавшись поясом!
АБСТРАКЦІЯ
В хаосі і ліній, і плям
Художник виписує образ…
Буває, здається, що й тля,
Мов лізе із шкіри, як кобра!
І колір говорить, мов слово,
Уяві дається розгін, —
Палітра виспівує мову,
Яка на картині, мов гімн!
Лиш там є абстракції суть,
Де, ніби в поезії, — лунко,
Де в образі мрії несуть
Кмітливу виразливість думки!
Анатолієві Павловичу Дерев’янку
ХУДОЖИК
На вістрі пензля, мов у фокусі лінзи,
Переломився промінь світла палітри
У сяйво образу і бачення світу,
В тепло магічного художнього зору,
Який, мов снайпер,
Взяв на мушку таланту об’єкт –
обізнаний прицілом мольберта…
І – влучив кольором у яблучко творче!
ФЛАМІНГО
Приснився Фламінго мені уві сні,
Але я не знав, що такий десь існує,
Тож звідки взялися привиддя ясні,
Що мозок у сонній уяві будує?!
Можливо душа зацікавилась ним
І, вийшовши з тіла, до нього злітала
Й вернулась, щоб в мозку продовжити сни,
Коли познайомилась – іншою стала!
Виходить, що в нічку душа вже не спить –
У сонному мозку вона самостійна!
Лиш в нім, як «матрьошка» в «матрьошці», сидить –
Й про світ інформує людину постійно!
Приснився Фламінго мені уві сні,
Але я не знав, що такий десь існує,
Тож звідки взялися привиддя ясні,
Що мозок у сонній уяві будує?!
ПАРАДОКСИ ПРИРОДИ
Природа Землі – це той світ неозорий,
В якому людина озоном смакує –
Повітрям настояним з фауни й флори!
Їй тільки любові суспільства бракує,
Бо розум людини гуляє, мов вітер:
То просто обвіює запахом квітів;
То з горя розрухою атома дує;
То з радості творами атома віє,
Щоб краще людині жилося – мудрує!
То знову щось втне – і смуток посіє…
Природа жива з неживою – єдина,
Тому і буття в парадоксах існує,
Бо в цьому провинний лиш розум людини.
Чомусь він завжди в компромісах існує –
Шукає у них оптимальну можливість!
Яка лиш веде в компроміс парадоксів –
Тому і шукаємо вибір важливий!
Життя оптимальне шукаємо й досі…
Утратив Чорнобиль безцінне повітря,
Хоча дав дешеву енергію атом!
Безмежна енергія Сонця і вітру
І теж невеликі на неї затрати.
Проте зберегли б ми цей світ неозорий –
Повік існували б гаї солов’їні,
Земля і людина, і фауна й флора…
…Природа – це розуму суть на сповільненій міні!
ЗАСНІЖИЛО, МОВ ЦВІТОМ
У ковдрі із снігу земля замерзає
Й засинає в обіймах морозної тиші…
Між дерев лиш петляє, мов зляканий, заєць,
І від нього під снігом вовтузяться миші.
Посивіли, неначе від старості, крони.
Мов весняним, здається, засніжило цвітом…
…На пелюстках сніжин лиш гадають ворони:
Чи зима їх покине, чи прийде їх літо?!
РІЗДВЯНИЙ СНІЖОК
Там, де променів Сонця хода чарівна,
Сніг різдвяний, мов скронь неземних сивина,
Ліг на Землю — колиску Ісуса Христа —
Із якої сіяючі мудрі вуста,
Щоб забрати гріхи, появились на світ.
І на згадку лишили для нас заповіт.
Щоб націлити мудрість на праведний ум,
І щоб каялись щиро за скоєний глум…
Тож помолимось, люди, за мудрість земну,
Щоб різдвяний сніжок мимохідь не минув!
ЯЛИНКОВИЙ ОБЕРІГ
Заходить ніч за сонний обрій,
На ліс сідає снігом день,
І Дід Мороз свій настрій добрий
Несе деревам від людей…
І вже ялинка, мов ракета,
Зелені голки — як броня.
Її націлила планета,
Як оберіг нового Дня!
РЕГІТ ЧАСУ
Ще зовсім недавно були скакунами –
Галопною юністю мчались в селі,
У жартах росли, а що діялось з нами –
Не знали, хоч ми вже були й не малі!
Із Місяця ми на ставку реготали,
Коли виглядав, мов русалка, з води!
Отак непомітно для себе зростали –
Були незалежні від часу ходи!
А нині, що день – то, як вічність неначе.
І Місяць, як завжди, пірнає в ставок,
А час, мов регоче з років тих – юначих,
В яких непомітно наш регіт замовк!
НЕЗАБУТНЄ
Немає кращого
Як звечора, опісля дня трудового,
Влягтися на копиці соломи свіжої,
Що пахне хлібом,
І розглядати зорепадне небо
В мрійливому полоні.
Розм’якнуть м’язи перетруджені,
Забудуться дрібні образи
І заніміють болі всі душевні…
На день новий чекається
Так легко, так сподівано і бажано.
А небо, зорями потрушене,
До ранку нагадуватиме землю,
Усіяну зерном добірним…
КИЛИМУ ЗІР
Дивлюсь я на килим, що красить стіну –
Мені він нагадує маму і тата…
Не день і не рік із тих пір промайнув,
Коли залишилась без рідних ця хата!
Й вони на цей килим дивились тоді –
На нім залишаючи зір свій буденний.
І килим їх бачив – були молоді!
Свій зір я на нім залишаю щоденно,
Шукаючи в ньому їх зір залюбки,
В якому я бачу їх усмішки милі…
В уяві живі ще мої старики –
Лягли спочивати, бо дуже втомились!
Дивлюся на килим, що красить стіну,
А з нього, мов дивляться мама і тато…
…Шукаю їх зір і коли, … мов засну –
Гадаю, що й діти нас будуть шукати!
БУХГАЛТЕРСЬКА МОВА
В бухгалтерських звітах, де свідчать лиш акти,
Де цифри німі про крадіжку мовчать, —
Там злочину криються скоєні факти,
Не видасть їх тайну підвладна печать,
Якою підтверджено дійсність у звіті…
Та слідчий його достовірність вивча,
Розплутує вміло корупції сіті…
І цифри для нього уже й не мовчать!
Він з ними неначе проводить розмову,
Дають і вони про недолік сигнал,
Бо він розуміє бухгалтерську мову
І в ній розкриває тяжкий кримінал!
ГІПНОЗ
Паралельно в природі існують
Біоструму потік та електропотік…
Де ж зв`язок і чому паралельно вирують!?
Я від думки такої – приємно спотів!
І, гадаю, між ними існує
Таємничої дії магічний зв`язок,
Він немов передатчик прямує –
Прилаштовує струми в посланні думок!
До цих струмів природно ми всі є причетні –
Відчуваємо ми між собою зв’язки!
Випромінює погляд послання прикметні –
Біострумом кодовані в мозку думки…
І у кого цей струм протікає скоріше –
Володіє гіпнозом людина така
І думки посилає до мозку – у ніші,
Мов антена, її передатна рука!
МРІЯ
Нас мрія веде у мандрівки далекі,
Мов пісня, з якою мігрують лелеки…
У мікросвітах – заглядаємо в атом,
У макросвітах – до космічної хати!
Приводить на зустріч фанатиків мрія –
Уява їм душу і серце зігріє!
Вона закликає до себе мрійливих
І водить у подорож тільки щасливих!
Нас мрія на зустріч із пошуком кличе
І наші веселі формує обличчя –
Малює любові призначену долю
І кожному з нас загартовує волю!
Де мрії причал – там для пошуків пристань,
З якої меті підкоряється відстань!
СЕРАГЕМ*
Віками існують легенди й повір’я…
З епохи в епоху їх час переносить,
В якому близькі і далекі сузір’я
Із космосу суть до людини доносить,
Що камінь ніфріт – довголіття людини!
Він інфрачервоне дає їй проміння,
Яке надихає здоров’я щоднини!
Щоб мати в житті найгідніше сумління,
Щоб радість і мудрість вершини сягали,
Що на олімпі життя лиш існує!
Щоб віру в цей промінь, мов дух, зберігали
І пам`ять гострили, що предків шанує…
...З Кореї повір’я, мов Сонечко, сходить
Я вірю, що скоро цей час вже настане –
І камінь ніфріт в Серагемі зі Сходу
В надбанні здоров’я легендою стане!
*Серагем – обладнання Корейської медицини.
СОПІЛКА
Під арфою неба, де Місяць в захмарному раї,
І вітер на струнах дощу, мов із срібної сталі,
Зеленим листочком, немов медіатором, грає,
У липовій гілці, під Сонцем, сопілка зростала…
Всотавши мотив солов’я до кори підсвідомо,
Смакуючи соком, пила хлорофільність Ярила,
Торкалась губами душевного сміху і втоми…
Аж доки вростали у власну мелодію крила!
РОДОВІД
Тьма-тьмуща живе на планеті народу,
У цім родоводі – спорідненім древі!
Земля – це у космосі дерево роду.
Наш розум іде від Адама і Єви!
Людина клонована волею Бога –
Прибульцями, котрі до нас прилітали,
По духу і плоті подібні до нього –
Казав він, щоб розумом їх ми дістали!
Людина на Місяці вже побувала,
А в мріях вона у міжзір’ї шугає!
Космічні маршрути ракет заснувала –
Наш розум елітних вершин досягає!
Земля – це у космосі дерево роду.
Всі інші планети – в його родоводі,
І мають від Бога єдину лиш згоду –
Він їх на космічні дороги виводить!
В ХАТІ ПРИРОДИ
В хаті природи планети
Мешкає люду спільнота,
Голосом басу багнетів
І солов’їної ноти
Вміє вестися в двобої,
Розподіля між собою
Національні доходи,
Чотириногого брата
Не допускає до шкоди,
Завжди у Долі на чатах…
В хаті природи дуетом
Стрівся інстинкт з інтелектом!
ТВОРЧИЙ РЮКЗАК ПОЕТА
У мрійливий рюкзак укладає поет:
Пізнавальні слова і маститі думки,
Професійну уяву й романтики лет,
Щоб створити для кожного образ яркий!
Він іде у мандрівку мрійливих думок,
Щоб у чварах знайти справедливість буття,
Щоб придбати, спілкуючись, мовний пилок
І накреслити образ – гуманності стяг!
У душевний рюкзак укладає поет:
Із словесної магми – вулканні думки,
Із магічної сили – духовний сонет,
Щоб створити для кожного образ лункий!
У духовний рюкзак укладає поет:
Справедливі слова, толерантні думки,
Професійний міраж, демократії лет,
Щоб з планети прогнати все зле залюбки!
ПО ТРАДИЦІЇ…
Один раз життя на Землі нам дається
І раз помирати з достоїнством можна!
Як, вмерти без гідності нам доведеться –
То нащо родитись, щоб жити заможно!
Давно по традиції робиться вміло,
Добробут людина примножує ділом!
Давно по традиції радісні вчинки
Дають нам права на благий відпочинок!
Давно по традиції діє заслуга
І діє також по заслузі наруга!
Один раз життя нам від Бога дається
І раз помирати, примноживши діло!
Як, вмерти без гідності нам доведеться –
То нащо родитись, щоб жити лиш тілом!
ДОЛЯ ПІСНІ
На творчім шляху народилася пісня:
Спочатку слова та ще ноти дістались,
Устами співця – становилася звісна,
Весь світ облетіла…. – і піснею стала!
У пісні є очі хлоп’ячі й дівочі –
Вони зачаровують поглядом ніжним!
У пісні є крила – літати охочі,
У пісні є гомін – із голосом втішним!
У пісні є серце – у строках ритмує,
Мелодію крові по них розганяє,
Яка алгоритмом натхнення римує –
Озвучує ноти і в простір злітає!
Нас пісня веде у мандрівки мрійливі,
Де наша бентежна душа спочиває!
Ми з нею завжди нерозлучні, щасливі,
Бо пісня на вчинки святі спонукає!
На творчім шляху народилася пісня:
Спочатку слова та ще ноти дістались,
Устами співця – становилася звісна,
Весь світ облетіла… – і піснею стала!
РАНКОВИЙ РОМАН
Позіхається Місяцю, тільки не спиться,
Бо в очах парубоцьких — жар-птицями зорі,
Та й на колесі Воза поскрипують спиці,
Ще й закоханим треба світити в дозорі…
Щоб словами світанку писався роман, —
Зореспів про любов і сердець перегуки,
Щоб сюжет обрамляв сам ранковий туман,
І щоб встигти його підписати до друку!
ВИЩИЙ РОЗУМ
На світі є життя розумне всюди
Є вищий розум Бога – він єдиний!
Збирають плід буття щасливі люди,
Який від Бога йде, як дар людині!
Від Бога йде : природи дар, Ярило,
Скарби Землі і неба хмари сині!
До всіх світил – стальні космічні крила!
Це все від Бога йде, як дар людині!
Життя клітин кружля в космічнім вирі,
Шле Сонце промінь в будь яку годину!
Від Бога з ним іде душевна щирість!
Тому, що любить Бог завжди людину!
Земні скарби у надрах мають люди,
Космічний шлях крізь неба синь проклали,
Розмножив Бог життя розумне всюди,
Бог дав усе, щоб люди щедрість мали!
Життя розумне є на світі всюди,
Є вищий розум Бога – він єдиний!
Збирають плід життя щасливі люди,
Який від Бога йде, як дар людині!
МУДРІСТЬ
У звершеннях зодчества мудрість зростає,
Початок – з надбання колисок, валіз,
У праці – чаклує, в розвазі – буяє;
Як плаче – то нібито соком беріз,
В ній щирість всміхається, мов немовля.
В ній - витвір свідомості мрійного цвіту…
Як воду фільтрує в джерелах Земля –
Вона ж виявляє в них істину Світу!
БАЛАНС
Не існують нестача і зайве в природі,
Бо енергія завжди баланс зберігає :
І по дебету — в шторм при поганій погоді,
І по кредіту — в штиль при хорошій лягає…
Так і люди: її невід’ємність кмітлива
На добро і на зло в них однакові шанси,
І, немов чаєнята, в припливах й відпливах
В спілкуванні ведуть буттєдайні баланси!
Джерела
Мудрість з наземних джерел витікає,
Їх у людини багато є різних:
Інколи творчого слова шукаєм —
Тайни ключа до народної пісні,
Часто увагу на досвід звертаєм —
Він визріває в досягненнях націй…
…Кожна подія, що рацію має, —
Б’є джерелом на підставі овацій!
БАЧЕННЯ ЕКОЛОГІЇ
Мов щелепами ковша екскаватора,
Легені стискає космосу дихання.
З аргонових дір, неначе із кратера,
Опалює радіації пихкання.
Ще з древніх часів вивча психологія
Біль з витоків магістрального значення,
Приносить цей біль з небес екологія,
Бо ґавиться людом мудрості бачення!
Ранок
Пелюстками хмари розкрилися в небі —
З них хоче блакиті напитись роса
І травам віддатись в зеленій потребі,
Щоб був задоволений сіном косар…
Хмаринок пелюстки розвіялись в небі —
Засмагливо Сонце всміхнулось росі,
І гідне проміння, мов півнячий гребінь,
Торкнулося ранку в рум’яній красі!
Ялинка
Кладе ракета білу борозну
На голубому полі неба,
Ялинка ж цілиться в голубизну,
Мов наздогнати є потреба.
Броня в зелених голках маячить,
Немов ракета — в лісі сяє…
Різниця в тому, що вона мовчить
Й вогню з-під стовбура немає!
ПОШУК РОДОВОДУ
Шукаю у своєму світі Світ,
Заснований в душі моїх батьків,
Що склали спадкоємний звіт,
Який до родоводу, ніби шків,
Намотує років нестримний плин,
Що клав до казана ще хліб
Із борошна, яке молов той плин,
Що край села стоїть, як вічний німб!
В ДЕНЬ СПАСА
Язиката хвиля пінно
Зализала берег моря,
Накрапає дощ невинно
І промінить Сонце поряд.
Проштормила буря стигла,
Журавлі над морем — клином,
Як ті чайки в небі скиглять —
Так медовий Спас прилинув!
КУХОВАРКА
Мов із міді, в парах видавалось волосся, —
Як дивилася юність з очей куховарки…
Ще і небо зорею на світ не взялося,
А вона просиналась, долаючи чвари,
І мерщій до їдальні, щоб страви варити…
Там на неї чекали і овочі, й фрукти,
Та кухарський набір, щоб ним чудо творити
На жаровнях вогненних. Потрібні лиш руки…
Сивина, як той пар, покриває волосся, —
Хоч душа молода — так судилося Долі…
Ще зорею і небо на світ не взялося,
Як сіяє вона на кухоннім престолі!
ХОРОБРИЙ ЗАХИСТ
Від спонтанних емоцій нестримане зло
Несподівану бійку жіночу вчинило…
Не Дзюдо й Карате, а кулак-ремесло
На свій захист дівчисько в атаку пустило…
Приголомшились нерви у нападу зла,
Що зненацька вчепилося в сніжне волосся…
Головним у цій бійці не сила була –
Перемогу сміливості взяти вдалося!
КОМБАЙНЕР
Немов шкоринка, шкіра загоріла,
Як корж рудий, — в Зеніті Сонце висне.
Воді — і то! Не змити поту з тіла,
Лиш жайвір спрагу співом тисне!
Та з ним комбайн стриже пшеницю в полі, —
Мов чуб рудий – Землі врожай стернає…
Хоч спека б’є жарою в тім’я Долі,
Та фаху жнець почесніше не знає!
НОВОРІЧНА ЯЛИНКА
Існує в народі звичай простий:
Під ніч новорічну з подихом хвої
Ялинку з-під снігу в дім занести,
Зварити узвар, куті золотої…
О, вістря зелене, голка лісів —
Живий з хлорофілу вічний годинник
Повторювач свят з прадавніх часів —
Оновлюй же світ і душу людини!