Кодована Доля
Глава 1. Вірші.Кодована Доля. Частина 1
КОДОВАНА ДОЛЯ
Дозріє у певному просторі з часом наш мозок,
Як тільки в це місце Земля долетить по спіралі.
І люди тоді обіпруться на розуму посох,
І матимуть іншої суті буттєві моралі.
Можливо, що ми зрозумієм походження наше,
Яке у житті проявляється в різних манерах,
І будем його ми сприймати ще й в радіохвилях.
Про це нам із інших планет інформація скаже…
Ото буде мріятись справжня уява-химера!
І стане доступною відстань в парсекових милях!
В природі на все є найвищого розуму воля...
Та жаль, що людей опанує надбанням пізніше,
Бо кожному визнана в світі кодована Доля
І різному гену в житті відокремлена ніша!
ЗЕМЛЯ – КОСМІЧНИЙ ГЕН
Земна кора, неначе шестикутна сітка,
У цих кутах Земля кори розломи має, -
Як м’яч з дванадцяти шматочків зшита чітко
Й живу прикмету мікро й макро визначає, -
Цей збіг у ній єство живе означив…
А той валун, що з кремнію в Долині Смерті
У Каліфорнії шляхи свої позначив,
Пересуваючись півтонною вагою, -
Немов живий, повзе в хаосі коловерті
І, переповнений дбайливою снагою,
Говорить, що Земля на ген структурно схожа,
І ми, земляни, в білім світі не єдині, -
Що космос - теж живий і, значить, з цього може
Є космос ще й творець і дав життя людині!
ЗАГАДКОВІ ТЕХНОЛОГІЇ
Технології древності нам невідомі,
Що бентежать уми найкмітливіших вчених...
Бо турбує пізнання святу підсвідомість, –
Що прибульцями нам закодована в генах, –
Передбачення щоб науково сприймати
І повторення тих технологій створити...
Тож побільше знання нам віддай, альмамати, –
Щоб космічні шляхи до прибульців відкрити!
ЄДИНА МАТЕРІЯ СВІТУ
Одні помирають, а інших
Народжують в чулому світі,
Земля ж ані менша, ні більша
По масі своїй на орбіті.
Комети хвости відкидають,
Згорає у космосі зірка,
Галактики навіть зникають,
У чорну впадаючи дірку...
Де б взяти мені за основу
Єдину матерію світу,
Щоб дати поезії слово
На самій сердечній орбіті!
ШЛЯХ ПІЗНАННЯ
Залишили предки мости і тунелі,
В які вмурували історії час,
Щоб зважено архітектурні шрапнелі
У вирі подій донеслися до нас.
Хоч ми технології їхні не знаєм –
Все ж шляхом пізнання йдемо до мети!
Здається, ніщо так людей не єднає,
Як з’єднують в світі тунелі й мости!
ЗАБЛУКАВШІ ПРИБУЛЬЦІ
Загадкове плем’я Дропа – це прибульці, –
Відкриттями свідчить вчений археолог...
Їх скелет із нашим має збіг конструкцій:
Де з очей дірки – це втричі більше коло,
На руках у них були аж вдвічі меншими пальці, –
Їх печера – цвинтар з назвою «Хебіта»,
Що в Китаї – є завжди як «Заборонена Зона», –
В ній лежать чужинці, безвісті пропавші, блукальці
З Сиріус- планети – їх була орбіта,
А Земля дала їм щедрий дім з озоном,
Так розквітло плем’я Дропа в іншій долі...
Заблукавшись якось в зоряній мандрівці,
Та, відчувши духом інший вимір волі,
Віддало своє життя зі смертю в бійці!
СПОКУСА
І яблуко розуму йде аж від Бога,
Що зірване Євою з Древа Життя,
І змієм спокуси до нього дорога
Плазує, протоптана через буття:
Як ходять по правду – кривду приносять, –
Це тому, що Змій цих початків носій;
Як кривду приземлюють, правду – підносять, –
І котяться сльози подібні росі…
Тож Бог не хотів, щоб людина пізнала
Весь розвиток свій на космічних шляхах.
Лиш Змій-сатана у пітьмі їй сигналив,
Бажав, щоб вона не боялась гріха, –
Про це нам із епосів відають міфи.
Ще був Прометей – непокора Богам...
Ми ж код генетичний відкрити зуміли, –
Він в Древі життя є спокуси снага!
СЕКРЕТИ ПРИБУЛЬЦІВ
Спрямоване ультрафіолетове проміння
Іде від споруд мегаліту аж до зірок, –
Бо влучно його генерує кремній - каміння,
Натиснувши п’єзоефектом генний курок...
Міркують, що діє причина взаємодії
Між Сонцем і кремнієм в цій структурі будов, –
Що промені сі – є сигнал живої події
Про вісті Землі до Світил – за біокордон...
І раз на добу, як за розкладом, – так буває,
Що п’єзо зв’язок, мов нагадує нам прибульців,
Що мешкають там, де життя нам здається раєм,
І теплять надію зустріти в нас однодумців!
Та прийде той час знаменитий
Й розкриє прибульців секрети,
І будуть пізнанням відкриті
Нові наукові сюжети!
ЗАБОБОНЛИВИЙ ІНТЕЛЕКТ
Цікаві й допитливі предки були,
Спостережливі, точно могли описати,
Але ще тоді приховати могли
Неприємні ті вчинки царів, фараонів, –
Не сміли про них щось погане казати –
Так боялись припон від своїх забобонів,
Які реп’яхом приставали до віри,
Що із часом ярмом можновладним лягли
На розум людей без потреби й довіри,
Бо ще й досі живуть приголомшені люди...
О, хлібе насущний, скажи нам, коли
Інтелект подолає людські пересуди?!
ТАЙНА ГЕНЕТИКИ
Земля мовчатиме, а вчений люд не знає,
Як звідкись виникла матерія живого...
Чи еволюції шляхом, чи то – створінням?!
(Ще поки іншої теорії немає).
Як народилася жива істота з чогось
І проросла цивілізації корінням
У ґрунті Всесвіту, де діє ідентичність
І парадоксами буття людей шанує?!
Де ні релігії, ні вченню дарвіністів
Не розтлумачити таємну генетичність...
Тому й людина не рослиною існує, –
Бо закодоване життя на певнім місці!
ІНФОРМАЦІЯ ВСЕСВІТУ
З носіїв, що тримають всю пам’ять історії
(Від клинопису в глині до диска магнітного),
Звіт у байтах бере інформації Норія
Про колишнє й теперішнє плину всесвітнього,
У якому спілкуються душі з народження,
Й незалежність снує соціальне походження...
О, слова! Мов зерно, із комор інформації, -
Вас засіяти б в полі пізнання науками,
Щоб мерщій проростали досягненням нації
Й колосилися в пам’яті рідними звуками!
СЯЙВО ПРЕДКІВ
В деревах бій курантів хлорофільних –
Земля акумулює час у корінь...
Чекає ранок тих зв’язків мобільних,
Що йдуть в минуле відтепер крізь зорі –
Там, в прірві часу, день розплющив очі
І шле молочне сяйво в світ безодні, –
Воно, мов з персів диких предків точить,
І нас годує всмоктаним сьогодні!
КРОВ ЗЕМЛІ
Спочатку людину клоновано з плоті прибульців
Та з розчину, ніби кривавого кольору, глини...
Мов шемрає, стрічкою часу у вчених на думці,
Чи міфи причетні були до появи людини?!
Так просто! Нащадки – від глини продовження роду!
Що визнана вже елементом природи живої, -
Бо в ній є родючість і кожному гену по коду,
Щоб знову життя повторилось в обміннім двобої
Й торкнулося предків корінням, що кров адсорбує,
Щоб з глини, мов сік, кров Землі, як рослина всотати...
Гадаю, науку сучасну прийдешнє турбує, -
Мов хочуть всі міфи мерщій теоремами стати
Про наш кровообіг земний, закодований в генах, -
В якому пульсує із кров’ю іонами глина
І шемрає відповідь стрічкою часу для вчених, -
Що дійсно із глини і плоті прибульців людина!
БОГИНЯ ІНАННА
Ти невже існувала раніше?!
І тепер – повторилася просто...
Як зайшла ти у Всесвіту нішу?!
І, ширявши, заповнила простір,
Щоб із нього на Землю явитись,
Мов вродлива богиня Інанна,
І в продовженні рід оновити,
Осіявши красу первозданну...
Хто ти?! Генів кодований родич,
Чи навмисне творіння природи?!
РОЗКАЖУТЬ ФАКТИ
По орбіті еліптичній мчить Нібіру –
Ця планета, щоб почути Сонця ліру,
Раз в три тисячі років приходить в гості,
Щоб розширити ума людського простір, -
Про прибульців, що зійшли до нас з Нібіру,
Щоб запевнити, й людині дати віру,
Що з трибуни безкінечності галактик
І про неї теж зіркам розкажуть факти .
КАШТАНИ
Давно осипався цвіт каштанів, -
На землю впали плоди краси…
Злетіло листя життям останнім, -
Заблудлий вітер його струсив.
В корі не теплиться кров зелена, -
В гіпноз зими увійшли вони,
Бо закодована доля в генах, –
Щоб мати в холод лиш теплі сни!
ПОЗИВНІ БІОСТРУМУ
Позивні біоструму торкають мене, -
Вишивають в душі почуттєвий узор
Намальований предками жовтим вогнем,
Як садили на втіху веселий бузок.
Позивні біоструму бентежать мене, -
Навівають уяву колишніх часів
Намальовану предками чорним вогнем,
Як зерна не хватило у них на посів.
Позивні біоструму гукають мене,
Визива на контакт гуманоїда зір, -
Я малюю цю зустріч прозорим вогнем...
І, здається, лечу між радарами зір!
МАТРИЦЯ РОЗУМУ
О, матрице розуму, - пам’ять комп’ютерних мрій!
Ти множитись вмієш й рости самостійно,
Структури складні генеруючи, - ніби живі, -
Які щось нове інформують постійно
У створенні ними для розуму штучних ідей, -
Які народились в технічній системі, -
В яку все живе підсвідомо, мов з космосу, йде, -
Із біологічної, взявши лиш теми!
О, розуму Всесвіту, - мозку чарунки живі!
Які ще субстанції людство відкриє?!
Чи довго ми будем котити в повітрі свій віз,
Чи, мо’, подаруєш для розуму крила!
ВІТЕР СПАДЩИНИ
Давнина, посивіла у генах,
Закодована баченням світу...
Хоч нині людина і вчена, -
Ще дикунському швендяти вітру
І свій первісний сіять світогляд
Крізь свідомість від Чорта до Бога,
Що на думку приходить, як погляд,
Від дідівського роду – порогу,
Ще старих забобонів прикмети,
Мов припнули повір’ями мозок,
Щоб в епохах нових не померти
Від агонії метаморфози...
З давнини історичної в генах
Сприйняття закодоване світом
І хоч нині людина і вчена,
Ще гуляє в ній спадщини вітер!
КРАСА РОЗУМУ
На грудях зелених каштанів, неначе
Висять свічники із свічками, –
В них Всесвіт весни візерунки позначив
Своїми земними мазками,
Які заворожливо в око впадають
І вмить визивають на роздум…
…Красу отаку, я гадаю,
Створив лиш Всевишнього розум!
ЛІФТ ГРАВІТАЦІЇ
Лише гравітації промінь живий
Збудує миттєвості шлях у космічному вирі…
Й тоді наяву хоч нейтрино лови!
І вибрати в просторі зможеш аби який вимір,
І, ніби вві сні, ти відчуєш свій лет:
Компресію, опір долонь і сопло гравітації –
З сопла виліта, мов троянди букет, –
Душевний вогонь, що несе в невідомі дистанції,
Де пихне у хаосі руху, – без нас,
І там з гравітації Всесвіту ліфт побудує,
І скаже : “ Це дух Ваш, який не погас, –
Бо він лиш людину в постійному русі чаклує!»
БУТТЯ ІНТЕРЕСІВ
Зійшли, як прибульці, на Землю з небес анунаки, –
І кожен з них жив по три тисячі з хвостиком років!…
Які в них були на той час пізнавальні ознаки?
Чи велетні може, чи карлики міряли кроки
Між річками Тигр та Євфрат у Персидській затоці?
Чи крила були в них, чи, мо’, двигуни реактивні?!
Яка голова? Чи обличчя у них без емоцій?!
Цікаво! Та маєм уяви лише негативи…
Чи, може, закон таємниці існує в природі?
І вчені з’ясують і скажуть у пресі:
Чим більше загадок, тим менше людина у згоді, –
Інакше б життя не сприймалось буттям інтересів!
ПЛАВУЧИЙ ХОР
На скрипці в Літо грають цвіркуни,
А Став, як бубон, з жаб’ячим оркестром
Іще не чув співзвучніше луни,
Яка приспала чарами й маестро…
В його уяві, ніби на воді,
Плавучий хор відлунює призентом,
В якому Божий Дар заволодів,
А він, вдвох з Літом, – стали диригентом!
ОЗОН ПОЕЗІЇ
Дві молекули водню і молекула кисню
Між собою з`єднались у воді під кутом.
До сих пір науковців це запитання тисне:
Нащо зяберні дуги? Риба має з них толк?
У воді, що в посудині без кисню, закритій,
Дуги зяберні водень відбивають в тупім куті –
Вільний кисень дістанеться рибині щомиті!
Це є відповідь вченим. Я признання б цього хотів…
То молекули кажуть, як слова ті пригожі,
Що вдиха кисень риба – відчахнувсь він з води…
... Віршам треба слів, що на дуги у зябрах схожі.
І поезії дихати ув озоні завжди!
КОНІ – МРІЇ
Беру за дишель й розвертаю
Між зорями Ведмедицю
І коні – мрії запрягаю,
Й Молочний шлях вже стелиться
В космічнім вирії галактик…
І тільки Рання Зоренька
На них нашиє білу латку –
І коні – мрії зморяться…
ІЗ ШВИДКІСТЮ ДУМКИ
1
На атомних крилах із космосу вітер примчався, –
Як був у небесному храмі, – йшов шум в кулуарах –
З технічних питань він з прибульцями в нім зустрічався!
На Землю йому опуститись порадила хмара…
Земля підіймального крану не має такого,
Щоб можна було потягатись з прибульцями в силі,
Бо, мо’, ще не треба й не буде такого важкого!
А, може, ми розуму мало у Бога просили…
Он, — храми античні — колишньої Греції символ!
Під ними ще старшого віку фундаментні плити —
По тисячі тонн! І вмонтовані кимось красиво!
То що ж то за сила — вагу отаку підкорити?!
О, Розуму вітер, у храмі ума надлюдського!
Приземлюй ідеї в оселі і нашого мозку
І дай нам позбавитись долі незнання важкого,
Щоб танув пізнання тягар, як та свічка, що з воску!
2
Щоб танув пізнання тягар, як та свічка, що з воску,
То треба зачатком в небесних поплавати водах,
До зір веслувати у сірому човнику мозку
І вийти дитятком із чрева тяжіння, і в моді
Космічній, щоб потім матерію нову створити,
Щоб з швидкістю думки космічні шляхи пізнавати
Й мобільно з прибульцями в просторі міг говорити, —
То й взнаємо, хто піраміди почав будувати
Й де вперше, чи в нас, чи на Марсі такі спорудили,
Щоб в нашому оці більмом пізнавання виднілись!
Й чи вчені секрет інформації знайдуть, на диво, —
Чому в Марсіанського Сфінкса сльоза скам’яніла?!
3
Чому в Марсіанського Сфінкса сльоза скам’яніла?!
На лівій щоці інформації давньої згусток
Таїть почуття, що сльозою людською бриніли, —
Чи, мо, ’ від розлуки душа роз’ятрилася пусто
Чи то з ностальгійного болю сердечко кришилось
В потопі колишнім, чи в згадці розчулилось серце?!
Невже це і все, що від Сфінкса на спогад лишилось?!
О, Земле, ще скільки пролинеш в космічному герці?
4
О, Земле, ще скільки пролинеш в космічному герці?!
Уже на підході до тебе планета Нібіру…
Вона ще утне катаклізмами дикого перцю,
Що знову почне Бог творити адамову віру
Й кувати браслет з астероїдів — пояс небесний,
І стануть льодовники й шапки полярні зростати,
А потім розтануть і пройдуть потопи…— не весни!
І підуть одна за одною історії дати,
А час рахуватиме створення Єв та Адамів,
Які мов розгойдують пам’ять, як Всесвіту частку,
Яка інформує, що в генах кодовані дані,
Що все повториться в природному циклі спочатку!
5
Так, все повториться в природному циклі спочатку!..
Народяться вчені і стануть клинопис вивчати,
Який зберігає від предків мовчання печатку,
Бо з ним лиш можливо розмову з колишнім почати —
Одна за одною вулканність сенсацій пролине,
Лінгвіст розшифрує абетку із древньої мови
І визначить: лад спілкування та мови перлини,
А в генах лиш час закодує пізнання основи,
Бо те, що навколо людини — воно інформує,
Лиш треба збагнути нам мову його наукову…
То ж знаймо, що доки у світі людина існує, —
В процесі пізнання первинність належить лиш слову!
6
В процесі пізнання первинність належить лиш слову,
Яке інформує сучасність бувалого світу,
Несучи від смислу його первозданну основу,
Що має свою особисту словесну орбіту,
Яка переносить призначення Долі своєї
З епохи в епоху на карму людини. Й мов диво,
Літає чи то в перигеї, чи то в апогеї —
Навколо пізнання космічного шляху людини!
7
Навколо пізнання космічного шляху людини,
Мов німбом, знялося бажання нестримної волі
Піднятися в космос у вигляді навіть льодини!
Торкнутись зірок і завдати їм чемного болю,
І талою краплею влитись у світ невідомий,
Щоб тільки я зміг гуманоїдів мову почути
І, потім, дощем повернувшись до отчого дому,
Злетіти вже паром, — щоб знов повторилося чудо!
8
Злетіти б хоч паром, щоб знов повторилося чудо —
Зустріти клітину живу у космічному вирі, —
Наявність амінокислот розповсюджено всюди, —
Тож пошук взаємних дій гіпотетичності виріс, —
Хоча імовірність контакту все ж мізерність має!
Але на подію таку науковці чекають,
Бо кожен із них, розуміючи, впевнено знає,
Що космос живий — на підставі цього і шукають!
9
Сам космос живий — на підставі цього і шукають
В хаосі молекул — в безодні таємного світу, —
Клітина як виникла й нас до мети закликає
За планом найвищого розуму — Всесвіту мозку?!
Який нам накреслив у мріях пізнання орбіту,
Щоб флору вивчала при світлі від свічки із воску, —
Це треба для того, щоб знати, як Сонця не буде, —
Чи також і далі ітиме життя хлорофільне?
Чи світло і штучне нормально сприйматимуть люди,
Коли катаклізми примусять під землю сховатись?!
О, розуме Всесвіту, мислення людям дай вільне,
Щоб кожен в полоні пізнання зумів побувати!
10
Щоб кожен в полоні пізнання зумів побувати, —
То треба контакт з гуманоїдом мати…
При швидкості — нині космічній — життя Бог дав мало,
Щоб нам долетіти й зустрітися вдало…
А так, як пізнання процес зупинити не можна, —
Нову б нам матерію транспортну треба створити…
Матерію цю, щоб сучасній була не тотожна,
Завжди допоможе науці лиш кремній відкрити!
Щоб швидкість від неї двигун розвивав над космічну,
Щоб думка торкалася цілі своєї раніше…
Й кермо щоб маневреність мало лише динамічну
І щоб підкорити в самій гравітації важіль,
Щоб ним вимикати тяжіння земне при польотах,
А де невагомість — ввімкнути ним й автопілота!
Тоді й пізнаватися будуть галактики інші
Із швидкістю думки —й не треба нам швидкості більші!
11
Із швидкістю думки — не треба нам швидкості більші!
Не треба тоді й довголіття у Бога просити,
Щоб світ пізнавати крізь призму космічної ніші,
Та думку у мріях нам треба завжди колосити,
Щоб в полі пізнання знайти довголіття зернину,
І в Долі живій проростити із неї секрети:
Як з плоті і глини тепер клонувати людину?!
І ствердити дозвіл на це довголіття Декретом!
НЕБЕСНИЙ АРХІТЕКТОР
Під поверхнею пустелі Наска
Кілометрами біжать тунелі,
Із текучою водою — казка!
І не тільки є вони в пустелі,
Віднайшли їх ще і в Еквадорі!
Загадково — це ж чиї будови?!
Та підказують лиш свідки-зорі:
Архітектор, що з небес, — чудовий!
ПІДКАЖЕ АКСЕЛЕРАЦІЯ
О, бібліотеко Персеполіса!
Ти військом Македонського підпалена…
Взяти де словесного прополісу,
Щоб сповнити у пам’яті прогалини
Пройденим життям цивілізації
Шумерів, що втішались анунаками?!
Знищено античну публікацію —
Часопис зник з біблійними ознаками…
Знаємо, минуле ще повернеться
Обличчям десь загубленої нації…
В пошуках відоме світу ствердиться —
Підкажуть нам плоди акселерації!
ПАМ`ЯТЬ МАНУСКРИПТІВ
Легенди й повір’я для нас не байдужі —
В них діє історії дух динамічний:
В якім почуття розквітають, мов ружі,
І в’яне життя на орбітах невічних…
В них давність замовкла, як тиша космічна.
І стихли, як пам’ять, гучні манускрипти…
Й здається, що тайни полонять, як муза магічна,
І палко п’янять, мов мелодія скрипки!
МЕГАЛІТОВЕ БУТТЯ
О, мегалітовий час, із безодні життя,
Нащо ворушиш уяву мобільного дня
Й знову малюєш повтор, що йде в небуття?
Скільки думок ти будовами чуда відняв —
Може, нагадуєш давнім буттям, що ти був,
Діяв, як міг, і чудес для людей натворив
Й просто за так інформуєш прийдешню добу…
Мо, ’ щось тоді не сказав?! То ж тепер говори!
НА ТРОНІ ТАЙНИ
Під лівою лапою Сфінкса
Підземний тунель пролягає, —
Ним тайна, мов бриюча фінка,
В глибинність епохи сягає, —
Й секрет інформації криє
В надійній її охороні,
Бо Сфінкс, як загадка безкрила,
На тайні сидить, мов на троні!
Щоб тайна прибульців розкрилась, —
Нам прийдуть епохи на доказ.
У міфів розкриються крила –
Летітимуть тайни, – як показ!
МАРСІАНСЬКА СЛЬОЗА
Архітектори космосу, де ви тепер?!
Де будуєте комплекси різних означень?!
На Землі і на Марсі ваш Сфінкс не помер, —
Він таїть інформацію древніх позначень:
Там — на Марсі — бриліє під небом свій обрій, —
Він, стрічаючи Сонце, його проводжає,
І жили там прибульці і чемні, і добрі, —
Їх майстерність і нині людину вражає.
Відійшло півмільйона тих років минулих,
Як стихія черкнула їх смертним вітрилом
І вони на Нібіру — до хати майнули,
Залишивши свою ностальгію з Ярилом…
На обличчі у Сфінкса застигла сльоза, —
Мо, ’ тяжіння Землі там її зупинило…
Бо буяла тоді катаклізму гроза,
В цім є свідок один — це одвічне Ярило!
АРТЕФАКТИ
Де лопатою вчених підняті з Землі
В давнину похоронені в ній артефакти*, —
Там історії дух, зачаївшись, заліг
І для себе вичікує вивчених актів:
„..В заморожених мамонтів в роті трава
Та ще поруч із ними — фруктові дерева,
Серед них, мов пручається, гілка жива,
Ще плоди з них зривала Адамова Єва!”.
На Далекому Сході, де мерзла Земля,
Катаклізмом спинилось життя, мов зненацька…
Замість нього тепер в цих місцях промовля, —
Чи то правда біди, чи то міф чудернацький!
*Артефакти — це предметні речі, знайдені під час геологічних розвідок.
ГІПОТЕЗИ ВЧЕНИХ
Підтверджують вчені живучість гіпотез,
Що дійсно є право й у них на життя:
Не раз і не двічі — підкреслюють всоте
Наявність на Марсі конструкцій буття,
Що там пристановище баз невідомих
Прибульців, — невидимих з різних світил,
Які вибирають й вивозять свідомо
Весь жовтий метал для своєї мети…
Повторне дослідження фототехнічне
Показує різних руйнацій сліди, —
Це значить — життя є повторне і вічне,
А люди його — це космічні плоди!
МОСТИ ГРАВІТАЦІЇ
Між галактик, де енергії вітри,
По орбіті світлодайній день іде.
Він, мов спицю, промінь Сонця загострив —
Для прибульців гравітацію пряде,
Щоб припнули зір до нашого буття
Й діалог зуміли з нами повести,
Й до Землі, щоб збудували для життя
Із людської гравітації мости!
ПОЗИВНІ ПІЗНАННЯ
Через міст порозуміння
Йдуть в космічну тягу позивні.
Їм не шкодить і земне тяжіння,
Бо шукають слово «так» і «ні» …
«Так» — це розуму контактна мить
З гуманоїдом, подібним нам.
«Ні» — це атома біди сигнал,
Щоб не скоїлась сліпа війна…
Кожен позивних мастак
Й має з цього болі головні,
Бо жага пізнання слова «так»
Не дає промовить слово «ні»!
УЯВА
Бентежить уми наявне творіння —
Фігури Аку на острові Пасхи…
Мо, ’ то є прибульці — м’язи камінні?!
Й лишили їх злету недоліки власні…
Чи гріх їх великий — кинуті Богом
І каменем, через гнів, заніміли…
Торкаюся їх уявно-розлого,
І, мариться, — ніби й сам скам’янілий!
ТАК БУЛО
Теревенить вітер у вікні,
Мов вовком, завірюха виє,
І мороз їм зашпорів підніс,
Ворона снігом дзьоба миє…
І давно на Марсі так було, —
Прибульці й там таке пізнали,
Їх клинопис часом замело,
Проте лишилися аннали –
Інформації до нас місток,
З’єднавший міжпланетні далі —
Там зима в повторний свій виток
Теж крутить хуртовин педалі!
ЯК ЦЕ СТАЛОСЯ?!
О, надійні горизонти бажання,
Ви — уява з історичної істини,
Загадкові таємниці безжальні,
Передбачені прадавніми вістями
Про створіння, що з небес прилітало,
Й на крилате божество, мов, скидається,
Про шумерів, що із часом не стало,
Та про Сфінкса, що й на Марсі стрічається,
Про чудових мегалітів будови,
Що в природі катаклізмам дісталися.
О, манливої жаги невідомість,
Науково розкажи, як це сталося?!
МЕШКАЄ ВІЧНІСТЬ
Хто, коли, для чого і як
Піраміди звів загадкові?
Ці питання поки стоять
На помості уст наукових...
Мовлять різне вчені про це:
Єгиптяни – для фараонів,
Де йшов похоронний процес
У згоді біблейських законів...
Кажуть нам легенди також:
Цей гігант, – від Бога споруда,
Згори і аж до підошви –
Неземного розуму груда...
Між галактик мешкає вічність,
Серед неї – наша Земля,
Мов маяк космічний!!!
ЗЛІПОК УЯВИ
Сфінкс на Землі такий же, як на Марсі...
Яку загадку ідентичність криє,
Що в різнім просторі ознаки спільні має?!
Чи мо’, скульптура ця – уяви зліпок?
І є відбитком образу прибульця,
Що перевтілився в людино-звіра
І так себе залишив на планетах,
Як явище подвійності природи,
Яка створила це єство аморфним,
Бо в плоті цій – добро і зло єдині...
Розгадка таємниці може в тому,
Що Сфінкс сприймає світ так, як людина,
Хоч бачить він його очима звіра?!