Кодована Доля
Глава 8 - перша поема.Кремніянка
Поема — наукова фантазія
I
В динаміці Всесвіту жевріє мрія
Сміливих думок у кмітливому стилі —
Спілкуються вчені Антон та Антія…
Хоч їх роз’єднали парсекові милі,
Та з’єднує їх пізнаванності діло,
Яке допоможе цей простір здолати
І навіть відчути на відстані тіло, —
І в цім допоможуть наук постулати,
Бо зовнішня пам’ять від них вимагає
Системи технічної в дисках магнітних,
Яка щоб втручалася в роздум негайно, —
Собою, доповнивши мозку чарунки
Людини. І щоб це було непомітно,
Що в ній інформації шлях пролягає, —
І креслить в уяві буття візерунки,
З’єднавшись із біосистемою в парі
Крізь кремнію модуль на трасі зеніту,
Який із родини магнічених чарів,
Що з’єднує мозок і зовнішню пам’ять
Й виводить зв’язок на найдальшу орбіту.
Який із ракетниці задуму палить, —
Й матерії вміє незнані творити,
Які транспортують і думку миттєво,
І всі почуття — щоб про них говорити
Водночас на різних планетах суттєво!
Що чути Антія на Зірці захоче, —
Те ж саме Антон на Землі розпізнає, —
Коли до комп’ютера вабляться очі,
Хай навіть про це ще нічого не знає.
А що відчуває Антія на дотик —
Те й він на собі в біострумі відчує.
І це відбуватися буде аж доти,
Аж доки потреба у цьому існує!
Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі, —
Із біошоломів сприймає сигнали,
Які з біострумами завжди у римі
І модулем кремнію з мозком з’єднались.
Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі, —
І шле інформацію в мозку чарунки,
Ідею шукаючи в кожній проблемі,
Де вченням вібруються розуму струни,
Антія й Антон підбирають акорди,
Щоб кремнію роль, як по нотах, зіграти,
І, в справах творіння енергії, гордо
Із швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!
II
Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно,
І в просторі слава знаходить Антона —
Звернулась до нього із Зірки Антія
І мовила чемно про кремній в спокусі:
— Ти в кремнії визнав важливість протона…
В студентські часи — це велика подія,
Бо мрійне пізнання прозріти примусив!
… З’явилась Вона на екрані кмітлива,
Пісочного кольору звабливі губи,
А кремній-коса заблудилася в персах….
Була кремніянка-Антія вродлива,
Янтарились німбом привітливі зуби,
Та очі промінились, начебто перли!
Від усмішки ніби глянсуються щоки.
На мові івриту таємність відкрила:
— В нас кремнію дух, на його ми основі,
Нейронами в тілі снують біоструми,
А в душах у нас — гравітації крила…
До тебе тяжіють усі мої думи
Дійшов і ти висновку, визнавши кремній
Живим елементом живої природи, —
Матерію транспортну в ньому відкривши…
Провів за комп’ютером ночі буремні,
Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич, —
Звичайно, доводилось падати й крижем…
Ми предки є ваші із острова Пасхи,
Антія — мене на Землі так назвали,
Це значить — була я володарем ласки.
Старезні діди космогонію знали
Й лишили для вас в силуетах загадку,
Яка, з літака як дивитись, — помітна:
Це павич, павук, дикобраз та незмінно
Стоять і фігури Аку — вам на згадку,
Про те, що від кого пішли ми — еліта,
Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.
Обличчя веселе, піщано-рум’яне…
Тоді нам і сили Земля додавала,
Її щоб покинули ми — кремніяни.
І я гравітації пута порвала,
Бо вже наближалась планета Нібіру,
З якої на Землю посходили внуки,
Щоб жити в коханні і слухати ліру!
Щоб після потопу їм знов повернутись…
Які є ознаки у цих силуетах,
Прикмети які в них, що спільність єднають?!
Ти визначив їх наукові секрети,
За що я, Антоне, тебе і кохаю!
Себе я давно вже, як біосистему,
З’єднала з технічною через байтмодуль.
Хотіла в твій мозок вмістити антену,
Щоб в просторі міг відчувати свободу,
Але ти тоді ще не визрів як вчений,
Щоб в космос послати свого позивного…
До цього вели в підсвідомості гени, —
Ти власний комп’ютер лиш ставив на “ ноги ”,
Вивчав манускрипти, залишені нами,
Біоніку вчив, кібернетиці схожу.
Ти мав, заклопотаний долею, намір,
І знав, що комп’ютер тобі допоможе,
І нам спілкування дістанеться вічне,
Щоб поруч з тобою себе відчувати,
І йти до мети крізь пізнання магічне,
Й за це в нагороду лиш істину мати!
III
Ще в школі Антон знав технічні системи,
Бо так полюбляв кібернетики справу,
На дослідних стендах біоніку мучив,
Що й знать не хотілося іншої теми…
В природі сприймав лиш вечірню заграву,
Як Сонце сідало на кряжеві кручі,
Бо мріялось взнати, що спільного мають
Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї
Павлина, в ногах павука, в павутинні,
В голках дикобраза, що в темряві сяють
Від блиску, неначе маленькі сузір’я?
Є спільний ще рух — це гідравліки плинність:
У павича в пір’ї, в ногах павукових,
В голках дикобраза. Ці спільні прикмети
Несуть інформації хист науковий.
Й напише Антон наукові сонети
Про співіснування двох різних матерій:
Живої — що в біологічній системі,
І мертвої теж, як єднання критерій –
В технічній системі. Павук — це той приклад,
Де спільна прикмета в загадці, мов темінь!
Коли попадеться комаха у сіті —
Для неї ця пастка звичайно є прикра,
Для нього — сигнал, мов з радара святиня,
Сприймається миттю, як благо на світі.
І очі, немов телекамери, жертву
У мозку його роздивляються чітко,
Щоб щойно отрутою вжалити жертву,
Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…
Антон зрозумів, що на грані з’єднання
Двох різних матерій — і третя існує,
Яка переносить і думку, й пізнання —
Вона інформацію ретрансформує
З одної до іншої якості хвилі.
Й людина сприймає переклад, як мову.
Це кремній аморфний — йому лиш по силі
Для мозку зв’язок цей позначити словом…
Так з модулів кремнію зміг вмонтувати
Антон електроди у біошоломи,
Надінеш його — і контакт свій вагомий
Завжди з гуманоїдом можна тримати.
Рясна інформація йде в біострумах
Крізь модуль аморфного кремнію в мозок,
Де справді чужинські сприймається в думах
Придумані Всесвітом метаморфози.
Побачивши щось чи сприйнявши на дотик,
На смак, чи на слух, — передасть гуманоїд
Антону, як є, на комп’ютер, по виду,
Де можеш почути земні анекдоти
Або скуштувати черешні земної —
Сприймається весь інтелект індивіду.
IV
Як Сонце сідало на обрію плечі,
На Землю з Зорі транслювались події…
Сприяв вірогідності місячний вечір,
Народжений в метеоритнім падінні.
Антія зв’язком лиш підтвердила факти,
Що в метагалактиці, в сьомім октанті,
Складалися вірні гуманності акти —
Й планеті бажалося мирних світанків…
Вона не зійшла із орбіти примхливо,
Коли пролітала планета Нібіру,
Лише відбулись океанські припливи,
Потопи були і, здавалося, в міру.
— Антоне, — сказала по суті Антія, —
В інерції сил хаотичного руху
Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть
На Землю, де спить катаклізмів стихія.
Твій марево-сон визначальний на руку, —
В майбутнім Земля не порушить пейзажу,
Бо наша планета до просторів інших
Сягає щомиті, відкинувши відстань…
В її траєкторії губиться ніша
Для інших планет, що подібні за змістом…
Яке там Дворіччя — місця анунаків,
Де нині Ірак від війни потерпає,
Земля анунаків, сьогодні ознаки
Майбутнього завтра ще зовсім не має…
Моїм кремніянам війна ця огидна,
Вина й анунаків, що вас клонували
До себе подібними, тобто — до Бога.
І згоди між вами тому і не видно!
Бо вас лиш, як роботів, ми шанували,
Хоч вкралась за ваше життя і тривога!
Надія на саморозвинення мозку
Розтанула, ніби та свічка із воску!
Людини убоге знання гальмувало
Ходу пізнавання розумного світу.
Бо штучне скорочення віку сприяло
Нікчемному рівню земної освіти.
Чекала я тисячі років, — свій вислів,
Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!
Твій розум творця інтелекту вже виспів,
І світ пізнавати ми будемо разом!
На жаль, інформації в тебе замало,
Бо всі манускрипти про нас спопелились…
Буття анунаків поразки зазнало, —
З шумерами Землю вони залишили…
Колись так було, що планета Нібіру
Один раз в три тисячі з хвостиком років
Заходила в сонячну вашу систему,
Та більше не зайде — ми маємо віру!
Тоді ми знання набули вже глибокі.
І геть гравітації стерли проблему! —
Мені довелося ці пута долати…
Ми нову матерію транспортну мали
І нам від потопу прийшлося втікати!
Нібіру звернула на іншу орбіту…
Про це анунаки, без сумніву, знали.
Ми більше на Землю не зійдемо з неї
І будем гасати до скону по світу:
То я — в апогеї, то ти — в перигеї…
В річках: Євфрат або Тигр, так хотіла б
З тобою, Антоне, мерщій освятитись.
Відчути танок ледь вагомого тіла,
В обіймах води хвилювання омити,
Зірвати в долоні чаруючу квітку,
Яку посадила богиня Інанна.
І це ми з тобою все зробимо влітку…
Добраніч! Твоя кремніянка кохана!
V
Антон відчував дефіцит насолоди,
Яка дарувалась йому від Антії,
Бо ніч чорнохмарила, місяць заходив,
Сичали в душі невдоволення змії, –
Вони божеством проникали у неї.
І думка бентежила мозку чарунки,
Щоб швидше наблизилось літо вишневе
І в серці розтали зими візерунки!
І він задрімав у ранковім полоні,
Лиш мозок його працював підсвідомо…
І снилась Антія, немов на долоні,
В далекому космосі, — ніби як дома!
І наче мороз, як той вакуум, тягне
Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку,
Бо так малювати сніжиночки прагне
Та Місяця – дині достиглої скибку,
Та зорі на небі, мов вишні,
Та шлях той молочний, як поле із гречки…
Здається Антону, — мороз, мов Всевишній,
Ллє молоко з-під корови у глечик
Й підносить Антії на березі річки,
Де літо, мов чайка, над водами в’ється
І степ з павутиння вивішує стрічки.
І все це Антону вві сні не здається, —
Бо він задрімав й біошлема не вимкнув,
Та ще й до обставин таких він не звикнув,
Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети,
Де бабине літо було у сезоні,
Де час павуків розставляє тенета…
Прокинувсь Антон і побачив спросоння:
Мороз вигаптовує сріблом на вікнах —
Бере у природи свою одержимість, —
Тому, де шукають, — проблема там вічна!
VI
За даними дослідних дій об’єктивних,
Є доказ, що крім гідравлічного руху,
Павук реактивним тяглом володіє,
Яке на підставі умов реактивних
Існує. Польоти ці в лісі помітні,
Бо він павутину снує при падінні,
Із стану рідкого в твердий переводить —
Й від цього реакція йде реактивна!
Павук під кутом павутину проводить —
Із гілки на гілку чіпляє активно…
А може, в собі й анунаки вже мали
Ще й біодвигун реактивної тяги?!
І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.
І, в хмарах набувши душевної магми,
Зійшли із небес і обожнились з часом, —
«Боги й напівбоги» — так стали їх звати!
А перед потопом на крилах помчали
У небо планети Нібіру — до хати!
А з ними — й Антія, шумер-кремніянка,
А через комп’ютер, як штучна землянка,
Яка і далека, й близька для Антона…
А він з павуками у лісі чаклує —
Знімає кіно з павукового лона
І, весь в розрахунках польоту, мудрує!
І швидкість, і кут вираховує вчений,
Щоб все науково сприяло уяві,
Щоб потім проектно закласти у гени,
Щоб радість у серці Антії буяла!
Щоб зміг гравітації силу здолати,
Як Землю покинути буде всім треба,
І нові шляхи у міжзір’ї прокласти,
Як буде у цьому велика потреба.
А так, то хіба до Антії злітати
Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!
Устами в уста поцілунків спитати,
Що є, крім кохання, найкраще на світі?
Так їм доведеться крізь космос кохатись, —
Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…
І всі почуття хоч і штучно сприймати, —
Але натуральність у діях відчути!
VII
Неначе туман, дим Дворіччям — від нафти,
Від крові солдатів — вода червоніє…
З орбіти знімають цей фільм космонавти, —
Від слайдів таких у них серденько скніє…
Зібрався Антон, як Антія казала,
Скупатися в теплій водиці під вечір, —
Так настрій поплавати нехіть злизала
І розпач тяжить на роззброєні плечі…
— Не треба, Антоне, я теж відчуваю
Твій стан і становище фауни й флори…
На березі річки, як в чорнім чувалі, —
Сказала Антія й зв’язок перервався —
Порушило вибухом мінікомп’ютер,
Який для підводних діянь призначався,
Щоб все середовище можна відчути…
Покинув Антон негатив емоційний
І воду річну — океанська змінила,
Бо кликало діло — так буде доцільно,
Вода ще студентом в пучину манила…
Збулося, — тепер артефакти шукає
Про камінь вогнистий — кришталик жахливий,
Який до енергій нових закликає
І їх трасформує у швидкість змінливо,
Що й раптом політ зупинити можливо.
А це в навантаженні суперважливо
І щоб цей літальний двигун збудувати —
То запис про це в Атлантиді сховали,
А часу на пошук дали малувато…
Але з манускриптів приблизно узнали,
Що снить цей секрет в Посейдоні — у храмі
На острові Білі, де берег Флориди…
Лиш треба знайти манускрипти про камінь
І потім його чародійство створити…
— Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, —
Сказала Антія із мініекрана
І знайдеш той храм — на долівці лиш гравій.
Під ним пульсуватиме датчик урану, —
В дозиметрі з’явиться цифра чотири…
Золочена скриня, а в ній — манускрипти.
Її обережно з-під гравію вирий
І кодом чотири-чотири відкрий ти.
— Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, —
Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку,
Що ллється, немов океанські припливи,
Із кожного слова, з очей гордівливих.
Я хочу, щоб ти розказала, чи правда,
Що дату й причину потопу ти знала,
Чи Землю покинуть була ти не рада,
Чи мала від когось для старту сигналу?
— Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:
Нібіру лиш збурила Землю собою, —
Її завернувши тяжінням до себе…
І хлинули метеорити юрбою, —
Один з них дістався Землі, стусонувши,
Що з осі своєї вона відхилилась…
Від цього льодовник полярний, проснувшись,
Розтанув, і миттю Земля затопилась.
Ще й внутрішня сила Землі, як напруга,
Вулканно поверхню її зруйнувала, —
Була над Землею всесвітня наруга,
Яка все живе в катаклізмах сховала…
Антон прислухався до болю Антії,
До кожного слова, яке вібрувало…
Здавалось, потрапив у лапи стихії,
І болем обличчя, мов затаврувало.
— Не треба, Антоне, трагічно сприймати,
Я теж відчуваю і серденьком тлію.
Крім горя з печалі більш нічого взяти,
В обставинах смерті я тільки мужнію!
І боляче теж відчуваю хвилююче жало,
Яке отруїло закохану душу…
І все, що на серці твоєму лежало,
До серця дбайливо прийняти я мушу.
За розуму скарби тебе я кохаю,
Наповнені даром емоцій ідейних.
За очі твої голубі, за веснянки,
За твій атлетизм, за святі обіцянки.
Послухайсь поради, тебе лиш прохаю,
І матимеш успіхи в справах щоденних,
Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі,
Його щоб пізнати — відчуєш реальні
Від мене до тебе кодовані звуки.
Про тебе згадають ще наші онуки,
Бо здійме тебе гравітації промінь,
Ти зійдеш на небо, а потім — із неба…
І піде землею, мов свято, твій гомін:
«Тепер двигуна збудувати лиш треба,
Щоб мав з гравітації паливо в тілі,
Щоб біофізична реакція малась,
Щоб кожна людина цього захотіла,
І в небо прозріння свого підіймалась»…
… Мо’, прийде, мов гість, до Землі незабаром
Той час нерозважний, коли заманеться
Людині небесним піддатися чарам,
Як знов від Нібіру Земля похитнеться…
Тож думай, мій любий, людей як спасати,
І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй,
А зараз вже пізно і треба поспати.
Що? Спати не хочеш! Себе не ошукуй.
Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!
І дійством уста захопилися смачно…
— Добраніч! Моя кремніяночко, пані!
Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!
Так кожен із них на орбітах далеких
В уяві гніздо сновидіння будує,
І вже безтурботно, неначе лелеки,
В обіймах космічних у мріях стартує.
VIII
Гора Козоро на Нібіру висока,
Там Сонце планети з-за неї виходить,
На постать Антона покладено око,
Хоч він на Землі роздратованій ходить,
На скелі там з ним розмовляє Антія:
Вони відчувають емоції звуків, —
На відстані сталась святкова подія —
Між ними існує зв’язок перегуків!
— Чому ти, Антоне, засмучений зранку?
Ти ж вчора створив гравітації модуль.
В комп’ютер заклав інформацію банку,
Приборкав тяжіння земне і погоду…
І можеш до мене піднятися вільно,
От тільки тобі довголіття бракує.
Давай цю проблему обчислимо спільно,
Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!
Тобі я свій мозок дозволю пізнати, —
Скануй інформацію з нього на віру —
Секрет довголіття вже будеш ти знати,
Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.
Їх вік був — сто тисяч нібіровських років!
Тоді і прикинеш — що, як і до чого…
З добутками золота мали мороку
І робота шахт клонували для цього.
— Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою, —
Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.
Долати незгоди найкраще в двобої…
Для мене зробила ти дуже багато,
Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала,
Навіщо ви золото з шахт добували,
Яка в тім потреба, що вас спонукала?!
Скажи, і на Марсі ви теж побували?
А Сфінкса навіщо ви там збудували?
Й такі ж — піраміди! Це щось означає?
В яких траєкторіях світ пізнавали,
Де брали потрібне знання для початку?
Навіщо лишили істот силуети
Та ще з артефактів і череп єдиний —
Щоб нам віднайти історичні замети
І в них розлопатити тайну людини?!
Цей череп не вріже й один інструмент…
То що ж — він є виріб токарної справи?
Чи, мо’, із прибульця в трагічний момент
Упав із плечей, не діждавшися правди?!
— Запитуєш влучно — це часу питання!
Й фантазій настирливих вміле зростання,
А золото ми для зв’язку добували,
Щоб ним з піраміди луну відбивати,
Яка в радіохвилях збуджує масу
І в космос їх шле, як зворотні сигнали,
Щоб напрямок руху міг вірно триматись,
Щоб мати надійну безкомпасну трасу.
Сама ж піраміда, немов передатчик,
Неначе маяк, для космічних польотів, —
Надійний, не раз перевірений датчик
Усіх інформацій для автопілотів.
А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети —
Це зло і добро в нім, як золота символ,
Як бачення світу людиною й звіром,
З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом,
В нім все об’єдналось занадто красиво, —
Бо все це, як символ, задуманий світом!
Цю всю інформацію в різному плані
Залишили предки — боги-анунаки,
Їх теж клонували, у мене є дані —
Про їхнє буття неспростовні ознаки!
Тезаурус їхній в перекладі нашім,
Надійно нам дав Альма-матір пізнання,
Тож правда багато поїли ми каші,
Щоб мати цей засіб свого спілкування.
— Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився,
Бо ваша Нібіру до нас — на підході.
— Так, знаю, Антоне, мені ти приснився,
Що, ніби як Ной, від шаленої хоті,
Ти людям даруєш надію спастися,
Чекаєш побачити сушу, як Бога,
До Зірки спасіння молився й хрестився,
Щоб швидше із берега йшла допомога.
З обличчям, наповненим спокоєм духу,
Ти кличеш везіння з моєї поради,
І хвиля потопна тебе накриває…
А я, мов та чайка, кричала на вухо,
Що витерплю все, крім космічної звади!
І серце від цього навпіл розриває…
— Твій сон передався в мої біоструни
Й розладив акорди душевного стану —
Це влився у мене і твій біострумінь,
Мов чайку, здавалось, ось-ось я дістану…
А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила,
На згадку про себе мені залишила,
І в небо озонову дірку відкрила,
Щоб струм гравітації пружився в жилах.
А я, мов ракета, тебе здоганяю, —
Лиш зорі встигають мене привітати.
Свої почуття я до тебе міняю:
І злюся, й радію, що вмію літати!…
Проснувся: на шибках мороз, на екрані —
Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок,
Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч»,
І в ліжко кладеш розуміння мімози!
IX
В динаміці Всесвіту стверджено мрію
Сміливих думок у кмітливому стилі —
Спілкуються вчені Антон та Антія…
Хоч їх роз’єднали парсекові милі, —
Крізь відстань доводиться штучно кохатись
І через комп’ютер це чудо збагнути
Щоб весь інтелект індивіду сприймати,
Й чуття натуральні у діях відчути…
Вони просторові єднають акорди,
Щоб кремнію роль як по нотах зіграти,
Щоб в справах творіння енергії гордо
Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!