21.12.2018 19:10
Без обмежень
31 views
Rating 0 | 0 users
 © Вороний Микола

Іванові Котляревському

Був один такий час: на важких терезах

Вже хиталася доля Вкраїни, 

А вона, наша ненька, стояла в сльозах

В сподiванню страшної хвилини…


По широких степах ще котилась луна, 

Марний вiдгук кривавої сiчи, 

І надходила нiч — непрозора, сумна, 

Що мов пугач дивилась у вiчи.


Де-не-де серед тишi ще хтось з кобзарiв

Грав, неначе прохав на подзвiння;

То не дума була, то був лiрницький спiв, 

Над труною тужне голосiння.


Нiч i тиша сумна присипляла усiх, 

Навiть тих, хто i в бoю не гнувся…

Коли раптом веселий, зневажливий смiх

Серед мертвої тишi почувся!


I ззирнулися всi у питанню нiмiм:

Хто б посмiв так одважна смiятись, 

Коли звикли усi, щоб не вдарив той грiм, 

I вiд власної тiни ховатись?


Ще ж у памяти свiжа пoдiя була, 

Як в неволi сконав Кальнишевський!

Хто ж сваволець, що має одвагу орла?

То смiявся Iван Котляревський!


Вiн спiвав i смiявся. I голос його

То лунав соловейковим спiвом, 

То нараз затихав, — i вiн замiсць того

Реготався, охоплений гнiвом.


Вiн до бою не кликав, бо знав, що у снi

Спочиває натруджена сила, 

Що по довгій, столiтнiй козацькiй вiйнi

Нiч столiтня тепер наступила!


Вiн не плакав, бо серцем прозрiв, що народ

Вiдпочивши вiд бур лихолiття, 

Зрозуміє причини колишнiх пригод

I завдання нового столiття.


Та вiн бачив, що люд той не мав голови, 

Ща вже пан свого краю цурався, —

Тодi жовч закипала у нього в крови, 

I вiн з панства того… реготaвся!


Так минали лiта… І новiтнi спiвцi

Вiдгукнулись на голос той дужий;

Засвiтились помалу в хатах каганцi, —

Прокидався слабий i байдужий.


I збирались один по другiм вояки, 

I пiд прапором правди святої

Виростали з землi, шикувались полки, 

Чувся поклик: до зброї до зброї!


Не неволя чужа i не сила меча, 

Гаслом стало: "освiта й наука";

Проти нападу злого i тьми i бича

Це найкраща в життю запорука!


Та не всi вирушали, вiдкинувши страх, 

Як тi лицарi славнi, завзятi, —

Ще багато їх спить, поховавшись в норах, 

Ми не бачимо їх на цiм святi!


Годi ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто лiт!

Мабуть виспались добре, нетяги!

Чи ж сховали в душi ви святий заповiт?

Чи набралися сил i одваги?


День на дворi! Нас кличе новий наш гетьман, 

Не гетьман польовий, а культурний, —

Тим гетьманом у нас тепер батько Iван, 

Що вказав нам шлях лiтературний!


Вiн мiж нами тепер. Вiн зiбрав нас усiх.

Хто ж на поклик його не озветься?!

Зпоза довгих ста лiт чи ви чуєте смiх?

То Iван Кoтляревський смiється!

 30 серпня, 1903 р.




Рекомендуємо також:



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Микола Вороний

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо