В дюнах
віршована новела
Розділ І
Побачення
Цей пляж мало кому відомий;
до нього стежка поміж дюн
веде по березі крутому
під спів високих сосен-струн
спускаючись в пусте безлюддя;
він у байдужості своїй,
неначе Боже правосуддя,
дарує тишу, чи прибій
за праведні, чи за злочинні
надії, наміри та вчинки.
Лишають спогади й жалі
такі куточки на Землі.
Цей раз він запізнився знову:
ще вчора купував вино,
та штопор скрізь шукав по дому
і не знайшов. Усе одно
минув час. Як захочуть пити,
знайдуть в машині чим відкрити.
Яскраво-жовтий «шевроле»
її стоїть, здалека видно
між соснами, дуже картинно
в пейзаж вписався, тільки зле –
її не видно. Ось на пляжі
побачив постать у пейзажі.
По схилу дюни він побіг
і назбирався у красівки
пісок. Він розв’язав шнурівки
і вже пісок до босих ніг,
аж так вчепитися не міг.
Чи слідкувала, чи почула –
оглянулася, посміхнулась
і її альтове – «Привіт» –
вписалося у крики чайок,
що в хвилях рибу підмічають,
над морем кружачи політ.
– «Так рада я, що ти прийшов!
Чекаю тут одна у дюнах,
а чайки ці до мене знов,
такі нахабні у лагунах,
немов до годівниці йдуть,
кричать і мало не клюють!»
– «Моя хоробра бідолаха,
я захищу тебе від птаха,
йому кохану не віддам!
Вина купив учора нам,
та тільки штопор загубився.
Шукав. Пробач, що запізнився…
Пішли на дюну?» І вона
кивнула мовчки, підхопила
клітчату ковдру і пішла
до «шевроле», що причаїлось
там, де з піщаної коси
узлісся бору – навскоси.
Вдихаючи повітря з моря,
сосновий смоляний настій
він йшов за нею і прибій
щось шепотів йому, і вторив
прибоєві у вухах шум,
а він дивився і не чув.
Коли дісталися вершини,
напружуючись жартома,
повільно одяг він знімав,
вона за мить зняла бікіні
розклала ковдру і в обох
прийняв тіла м’який пісок.
Дивилися у синє небо,
на перламутрові хмарки,
мовчали і в обох думки
були одні і ті ж, не треба
було висловлювати їх,
був цілий світ лише для них.
– «Відбий» – вона прошепотіла.
Від пляшки вінчик він відбив
і не торкаючись відпив,
їй передав, вона відпила,
а потім він її кохав,
де поливав, там цілував.
Так вечір наступив і зорі
повільно прокладали шлях
собі на захід, аж за море.
Вони спустилися на пляж
і кидалися в теплі хвилі
і заспокоїлись спочилі.
Вона на ранок привезла
його під кемпінг, на прощання
чолом торкнулася чола,
поцілувалися востаннє.
У неї дім та купа справ.
А він ще довго сам стояв…
Розділ ІІ
Думки
Думки приходили в дорозі.
– «Я ще закохуватись в змозі…
Кохання – цілий світ без меж:
солодке, болісне – на вибір.
Кохання, це як інший вимір
і, слава Богу, в мене – теж.
Якби він зміг ще подзвонити,
як це не вперше вже робив...
Уже прийдуть зі школи діти,
захоплено про безліч див
розповідатимуть: що взнали
і що до дому задавали.
Їх двоє в неї, дочка й син
Він – другий клас, вона – вже третій.
Старанно вчаться. Кінець чверті.
Схвильовані обоє цим:
канікули настануть скоро,
чекають друзі їх і море».
Про це вона розповідала
йому не раз, як наступала
пора вдоволення в обох,
а він завжди радів за неї
і це було, як пропілеї
до храмини її думок.
– «Там в кемпінгу в жінок питання
напевно буде не останнє:
чи є у неї чоловік?
Для тих святенниць вже похилих,
таких питань, для них важливих,
напевно вистачить на вік».
Свій «форд» нарешті він поладив.
Пора додому. – «Наче зрадив» –
себе він подумки картав
за дивну легкість та свободу,
свербіла рана на негоду –
«немов хворобу подолав».
На другий вечір – він поїхав.
Зійшли на нього сум і втіха –
таке з ним трапилося вперш.
– «Цей пляж, Вона – були насправді.
Це з ним залишиться наза̀вжди».
І альт її далекий: – «… теж».
02.02.2019р.