Знову відкрила очі, зняла із постелі ноги...
Знову відкрила очі, зняла із постелі ноги.
Рукою життя тримала, покинута Богом небога.
А ви не питайте, що там у пазусі приховала,
Бо люди-пересуди довго нутро на шматки розривали.
Бо кучері ж не в любистку, а чебрецем полоскала,
Та й "Коте-коточку" тихо над ліжечком заспівала,
А мо` і долоні не теплі голівоньку гладить взялися,
Не може так просто на небо душенька вознестися.
Щодень все виймала й виймала залатані сумніви в серці
та голову накривала, щоб спогади всі не стерти.
Страхи обпікали втомою, морозилось тіло сльозами.
Отак себе якось і зводила: під ребрами стусанами.
І з чого почати ранок? Ранок почати ж треба,
Щоб ночі поставити грані, щоб очі звести до неба!
А за вікном живуть люди, щастям день вибирають.
А її босії ноги тепла із душі чекають.
От думають, мабуть, плакала, кутки підпирала горем.
Хіба ж ото стане попелу зродитися тим небогам?!
Життя у них міряне втратами, найважчими в світі болями.
І ранки у них поранені, і ночі у них не загоєні.
Недавно ще звалася мамою і сином роки довгі міряла,
Тепер би дожити, щоб мармур квітками весною обсіяла.
Буяють поля наші маками, вітри на них віють і віють...
Сидять над могилами матері і душі дітей своїх гріють...
Київ, 2 лютого 2019
