Нагорі
Тут дують вітри жорстоко-холодні,
Тут літо вдягає шапкИ снігові,
Тут легко упасти у чорну безодню,
Згубивши стежину в високій траві.
І поруч нікого, лиш сіре каміння,
І п’яти позбиваніі до мозолів…
В наплічнику крапля лишилась сумління,
І пара протертих в дірки постолів…
Але як п’янить повітря свободи!
Хто спробує раз, той в полоні навік.
Цінніше за мислимі всі нагороди
Вершини, підкорені, щораз нові.
Тому край підніжжя людей не злічити,
Бо знизу нагору рукою подати.
Та хтось поверне, хтось присяде спочити,
Лиш вперті спроможні весь шлях подолати.