Майже як у людей

Вели коня старого на забій

крізь ранній сон байдужого села.

Цвіла ще памолоззю ковила

над путівцем, що вів на водопій.

Не порошив іще замерзлий шлях,

ще промінь пробивався крізь туман.

день у село заходив крадькома,

ступаючи нечутно по полях.

Хвилини-кроки кованих копит

стискали тишу обручем тривог...

Буденно починався епілог

по-зимньому холодної доби.

Ворота, повід, кинутий на цвях

і коридор, що вів у темний хлів.

Розумний кінь зненацька зрозумів

куди привів давно знайомий шлях.

У ніздрі вдарив крові терпкий дух,

стиснув свідомість жах передчуття.

І над селом, як заклик, прозвучав

протяжний крик і на леваді вщух.

Лишився ремінця обривок на гвіздку,

галоп по вулиці, як волі гімн!

Лиш вітер кинув листям навздогін,

мостом пробарабанив за ріку.

Шукали попід лісом допізна.

Знайшли, коли зійшов останній сніг.

Знемогою виснаги збитий з ніг,

лежав, і, наче насміхався з нас.

Йорктаун Хейтс США, 09.17.19р.

Візьміть участь в обговоренні