19.10.2019 13:23
Без обмежень
20 views
Rating 0 | 0 users
 © Сосюра Володимир

Вчителька

І

Забута станція і школа

в снігу тини, в снігу село, 

таке завіяне і голе, 

неначе мертвого чоло.


Тополі шум і хмари сині, 

а там, де церква в самоті, 

з вікна холодного Галині

лиш видно галки на хресті, 

та промайнуть рипливі сани, 

перегукнеться дітвора, 

і знов пливе життя мара, 

одноманітна і туманна, 

і знов, де церква в самоті, 

журливі галки на хресті.


А вдалині майданів гули

і вежі, й димарі до хмар, 

там люди йдуть, як на пожар.

Галина місто вже забула.


Сидить над зшитками і мляво

дитячі виправля слова, 

мов після тифу, кучерява

її поникла голова.


Кімната темна і маленька, 

убогі стіни, мов на сміх, 

і над столом портрет Шевченка

в вінку із квітів польових.


Вночі бажань безумні зграї, 

у вікна тьми незламна гать...

Тут про електрику не знають

та і не скоро будуть знать.


А десь гуде, шумить, юрбує...

Галина й зараз ніби чує

і крок, і дзвін, і сміх, і спів

в янтарнім морі ліхтарів...


Вона ім`я чиєсь шепоче, 

і наче видно їй у сні

там у юрбі самотні очі, 

в них золоті зіниць огні.


І в тих очах бажань без краю, 

і в тих очах туман і муть...

Вони усе чогось шукають, 

вони усе на когось ждуть...


Далекі дні, веселі друзі, 

огонь полемік і образ...

Його на вечорі у "Плузі"

Галина бачила не раз.


Вона усе чогось хотіла, 

але сказати не могла

і познайомитись не сміла...

А потім сніг, туман села, 

сельбуд і церква, діти, клас, 

у вечори тихенька школа...


І от прийшов буденний час, 

як темний гай в снігу навколо...

О, де ви, шумні береги?

Лиш сум і злидні навкруги.


І хмарна даль, і хмарні люди...

А ніч у зорях догорить, 

Галину стомлену розбудить

веселий гомін дітвори.


Життя, життя! Чого ти варте?

У тьмі минають день за днем, 

мов білі літери на парті, 

чиїмсь нашкрябані ножем.


Галина йшла служить добру, 

а дні важкі, мов хмарна вовна, 

вона і любить дітвору, 

та ця любов така неповна!


Над білим маревом бумажки

її голівка золота.

Якби ви знали, як це важко

писать поетові листа!


Лист

Поете мій, Володю мрійний!

Ні, я не марю, я не сплю.

Писати хочу офіційно, 

а починається на "лю".


У вікна хмар смутні овали.

Вже вечір. Світяться огні.

Згадайте "Плуг", де ви читали

свої поезії сумні.


Ту залю світлу та високу, 

у вікна ніч в огнях руду

й сковородинку чорнооку

завжди у першому ряду.


Дівчину ту Галина звали

(тремтять і серце, і рука...), 

вона записки вам писала, 

а ви не знали, хто така.


Давно-давно... Куди іду я?..

Це ж батьківщина вам, Донбас.

Тепер я тут учителюю

і часто думаю про вас.


Як швидко дні міські промчали!

Село у сум... Та це пусте.

Якби мені ви написали, 

моє ви сонце золоте!


В нас є сельбуд (портрети, лави, 

маленька сцена...). Дні — як рік.

Бувають іноді вистави

(ламають двері, тісно, крик)...


На все тут час і певні межі, 

усіх мов снігом замело.

Нема ні гриму, ні одежі...

Самі ж ви знаєте... село...


Таке сумне і безнадійне!

А може, ні? Скажіть, молю!

Писати хочу офіційно, 

а все кінчається на "лю".


Я безпорадна, мов дитина, 

я і люблю, й боюся вас.

Село "Занесене", Галина, 

"Забута" станція, Донбас.


Відповідь

Неначе тут... Низенькі хати...

Сніги, сніги... печаль і тьма..

Я хочу радості вам дати, 

а в мене радості й нема.


Роздерте серце України, 

там, у минулому... бої...

Я пам`ятаю вас, Галино, 

як і поезії свої.


Як страшно жить у самоті

такій, як ви, сумній дитині!..

Я пам`ятаю ночі сині

і ваші очі золоті.


Згадайте дні, думки, як зорі, 

тоді так весело було!

Слова наївні і бадьорі

і ваші мрії про село...


Є хмарні душі, ті завжди

повиті смутком і журбою.

Вони ідуть в житті, як дим, 

як тихий човен за водою.


Неначе осінь їхня путь, 

журба, журба кругом без краю.

Печально люблять і живуть

і у печалі умирають.


Є душі зоряні, вони

ясні шляхи в житті прослали, 

їх не лякає злиднів жало, 

ні царство смутку й тишини.


Ці люблять радісно й живуть, 

де б не були, як вільні люди.

Коли ж обірветься їх путь, 

ідуть з усмішкою в нікуди.


Ви хмарна дівчина. Про себе

я вже мовчу. І я сумний.

А треба буть таким, як небо, 

як огнеокий буревій.


Я вам пишу і не востаннє.

І тут і там, і тут і там

світи встають, кипить змагання.

Невже ж про себе думать нам?!


Ламає тюрм одвічні стіни

рука напружена раба.

Так будьмо ж зоряні, Галино, 

як наша зоряна доба!


Нехай навколо чорні зграї

багнети точать... Це пусте!

Ще буде радісно, я знаю.

Ваш Володимир Вапліте.


Як і завжди, в вікно тополі, 

шумить у школі дітвора.

О дні заплакані і голі, 

О вечорів сумна пора!


Коли над нами і за нами

чиєсь прокляте помело...

Я так люблю тебе, село, 

повите синню і снігами!


А літом пахне лобода, 

тремтять зірки на небокраї...

То десь гармонія заграє, 

то пісня в полі зарида...


Ти хочеш глянути під вії, 

під ними зорі... Ти не сам.

Співають півні, гай чорніє, 

І на калині вже роса.


Життя берем мов на бігу ми.

Галина мріє... Тишина.

Лиш десь цвіркун... Вона одна.

Чека на відповідь, і думи

їй не дають ніяк заснуть, 

вони, як довга сніжна путь.

Надворі знов якась пороша.

Далеко десь гудуть міста...

І раз приносить листоноша

Галині жданого листа.


В уяві стали очі карі, 

вони зоріють і зовуть...

Од них ясніє дивно путь, 

неначе струни на гітарі

перебирає ніжний хтось...

І листування почалось.

Сніги заплакали... Весною

уже запахли дерева.

Немов музикою ясною

Галині повна голова.


У вікна синь, тополі, хмари

та вітряки у далині.

І стали дні, немов пісні, 

як перший шум од крил Ікара.


Галина в щасті, наче в зливі, 

її слова ясні, дзвінкі.

Якби усі були щасливі

золотоокі вчительки!


Уже нема у школі тиші, 

в сельбуді вистави частіші.

Прийшла нова якась пора, 

і краще вчиться дітвора.


Торкну я струни не мінорні, 

хай залуна бадьорий спів!

Блистять на сонці парти чорні

й голівки милі школярів.


В роботі час, як сонце, лине.

Весна, приходь! Та швидше, гей!

І заставляє вчить дітей

"його" поезії Галина.


Усе цвіте, куди не гляне, 

усе захоплює її.

І усміхаються селяни

в поважні бороди свої.


І у сільраді й скрізь казали

(цвіти, хвилин веселий крок!..):

— Якби побільше місто слало

до нас таких учительок!


Цілує вітер юні щоки, 

бруньки розкрили дерева.

Іде по вулицях весна, 

як комсомолка синьоока.


А час летить усе скоріше...

Галина більше не сумна

й листів закоханих не пише

до Володимира вона.


їй ясно стало, що кохання

не для поета, як для всіх.

І затуманили востаннє

зіниці сльози. Так. Вона, 

як і поет. І їй не треба

інтимних хвиль, коли все небо

в крові повстань, і дні — війна...

На те і вчителька вона.


Останній лист

Здорові будьте, Володимир!

(Сюди до рими: "Воле, дим ер"...)

Тепер я знаю, що робить, 

щоб стать, як сонце, як блакить.


Сумніви згинули важкі, 

відчула я, що у новому

ті душі зоряні, які

мене так ваблять і чарують.


Бо знаю вже, куди іду я

у днів потоці огняному.

А сум і розпач — це утома.

І винні в цім не наші дні, 

а наші нервиі Мій поете, 

нехай побила я штиблети, 

нехай я боса і в кімнаті

тортурний холод, — злидні кляті

ми переборем, проженем, 

з землі ми зробимо Едем.


Хай буде кожний як титан!

Нам треба сили, сили, сили!

Мене селяни полюбили, 

і полюбила я селян.


Нехай я вийшла із міщан, 

але на них іду війною!

Не одспівали сурми бою, 

я не спізнилась... Навпаки, 

мені так раді бідаки.

Бо слово зле "інтелігент", —

тепер на дні нові патент.

Ми йдемо до юного, нового!


І можуть бути в тумані

лиш ті, що в радісному дні

не бачать світлого нічого

й розводять паніку між нас

у цей відповідальний час.

Ми йдем, ми дійдем до мети.


Це так, як двічі два — чотири.

Хай будуть всі залізні, щирі, 

як ваші вірші і листи!

Живуть хай сила і краса!


Нема шляхів людині-звірю!

Я в наші дні залізно вірю

і їм молюсь... А гній і леп

нам допоможе змити неп.


Я чула, ви нещодавно

хотіли вбить себе... Вино, 

жінки й нечулі цьому винні

та ті, що в латаній свитині

старцюють в місті... Це біда.

Але все пройде, як вода.

Я чула скрізь: і тут, і там, 

як люблять вас, як вірять вам.


Нехай же розпачу у вас

не буде! Так говорить клас.

А ви є син його, Володю, 

ви ж двадцять літ росли в заводі!


Ах, не писать це вам мені!

Та хай почують "ближні й дальні", 

яка страшна відповідальність

поетом буть у наші дні!



 1928—1929 рр.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Володимир Сосюра

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо