Ворон
Земля, закутана в тумані,
Морозна блідість жовтих трав…
Столітній ворон на паркані
Когось, напевне, виглядав…
Ще гострий зір вдивлявся пильно
В молочне покривало дня.
Наскільки треба бути сильним,
Щоб не лякала метушня…
Щоб перехожих швидкі кроки,
І кіт з сусіднього двора,
Машин бурхливії потоки,
І галаслива дітвора –
Усе, неначе пролітало
Повз чорне і гладке крило,
Бо все, що душу турбувало,
В душі воронячій було…
Минуло все… Десь у тумані
Столітні спогади живуть…
І виснуть, виснуть на паркані!!!
І в небі хмарами пливуть…
І чорний ворон вже не чорний,
Неначе марево, паркан…
Гучніша тиша за волторни,
І думка швидша за аркан.
Коли ж туман впаде додолу,
Сховає спогади в землі…
Він зникне десь за видноколом,
На чорнім, як рілля, крилі.
