18.12.2019 00:18
Без обмежень
26 views
Rating 5 | 2 users
 © Серго Сокольник

Українська трійця. Перформанс поема-есе

філософський перформанс поема-есе

***оригінальна ідея, авторські знахідки***




Я здригнувся у ліжку. Ранковий напівсон раптово стрімко припинився здогадкою... Вірніше– поверненням до неї, тої, первинної, що колись давно невиразно постала в уяві і свідомості...

Шлях до Шевченка... Може це трохи гучно звучить, але постать Шевченка з дитинства вабила мене окрім власне самих творів, які я читав, певною особливою енергетикою... І от сьогодні... Мені наснилась пам’ять... Правда ж дивно? Та дива є звичайною річчю в цьому світі... Хто осмислено прожив своє життя, той бачив чимало див. То ж...

Було так. Нас, тодішніх піонерів, влітку автобусом урочисто привезли з піонерського табору до міста Канева. До музею і на могилу Кобзаря... Певен, немає у світі людини, чиє серце не почало битися б частіше при сходженні на Чернечу гору, на це сакральне місце української Сили, чия душа не відчула б стану просвітлення в цю мить...

Тоді все це вперше відбулося і зі мною. Нас, піонерів, виховували атеїстами. Ми і не здогадувалися, шо в майбутньому на своєму життєвому шляху самостійно йтимемо до Бога кожен своїм шляхом, і я ще не пізнав тоді отої миті просвітлення душі, яка під час молитви у храмі торкається Віри... Я лише через час і через часи зміг співвіднести і осягнути все це...

Ми зупинились у якомусь придорожньому селі... Типово-щасливі радянські діти у красивій літній піонерській формі, задіяні в цікавій офіціозній події, по-своєму неосмислено раді їй, і з гарним настроєм тепер прямуючі шляхом до свого піонерського табору...

Не пам’ятаю, чи мене запросили, чи я зацікавився і напросився сам... Я зайшов у просту селянську хату з солом’яною стріхою, тоді їх було ще чимало, таких патріархально-мальовничих... Зайшов сам-один, хоча міг би, здавалось, запросити цілу ватагу друзів... І опинився ніби трохи в іншому вимірі...

У тінистій прохолоді з вікон лилося променями денне світло, і хатній пил у цих променях зоряно мерехтів... У хаті було тихо і голоси з вулиці доносились сюди, ніби з-за якоїсь межі, котру вже перейдено, звідкіля нема вороття, і ніякі голоси не у змозі повернути тебе назад, як неможливо повернути назад втрачений час.

Я був спостережливим хлопчиком, цікавився усім новим, що доводилось бачити. Звичайно, побут сільської хати я знав і раніше, кому не доводилось бувати в селі? Ось я вхожу... Піч... Лава... У кутку, прикрашені вищитими рушниками, ікони... Це не було під забороною, хоч не віталось владою. Мовляв- нехай вже!.. Особливо, коли у хаті проживають самі літні люди...

Ікони Святих... Я зацікавлено розглядав їх. І з ними ж, не десь подалі, а саме в цьому сакральному місці хати, висів образ козака Мамая... Я одразу вловив певні східні риси цього образу... Чимось він нагадав мені індійського йога, чимось зображення Будди, чимось османського пашу на відпочинку... І поряд же – портрет Шевченка, як він завжди канонічно малювався, старого, зі втомленим поглядом спідлоба, з-під глибоко надягненої хутряної шапчини... Цей проникливий погляд я сприйняв чомусь з відчуттям легкої прохолоди в серці, очі святих дивились на мене натомість більш тепло і лагідно, а козак Мамай ніби й зовсім на мене не дивився, його погляд немов проходив крізь мене наскрізь і дивився кудись у далечінь, на щось видиме лише йому самому.

Пам’ятаю, мені чомусь стало зимно, ніяково і незручно... Я стояв у цій прохолодній тінистій хаті сам-один, у літній білій сорочечці без рукавів і синіх коротких шортиках, і мені стало неначе соромно перед цими поглядами за свої несерйозно оголені руки й ноги, так, ніби хотілось прикритись від погляду величезним клаптем тканини чи ковдрою... Я лише потім зрозумів, що те саме, можливо, міг відчувати сам Цар Небесний Ісус Христос, коли з нього зірвали одяг перед бичуванням і розіп’яттям...

Так.. Це було моїм першим духовним бичуванням, ще неусвідомленим, проте яке я витримав, знітившись, і усе ж стоячи перед цими дивними поглядами, переборовши несміливу думку скоріше піти з цього місця, з хати на двір, на сонце, до своїх галасливих товаришів... Але було щось іще... Здогадка... Я стояв і стояв, дивився назустріч дивним поглядам, моя думка пересіклась з дивним посланням, схрестилася з ним, і, ще не усвідомивши, сприйняла його і заховала десь у нетрях душі...

...потім я виходив з хати у стані, близькому до стану сп’яніння, хоча, звичайно, не розумів і не усвідомлював цього, я, хлопчик, що ніколи не пробував іще у житті горілки... Виходячи, зігнувся перед низькими дверима, немов вклоняючись учителеві, мене засліпило яскраве денне світло, я зачепився ногою за поріг, та так, що порвав ремінці на сандалі, втратив рівновагу і впав на коліна.

Швидко підійнявся. Соромлячись порваної сандалі, обдертих колін і долонь, я огледівся, чи хто не бачив, бува, мого падіння. Тоді огледів свої травмовані ноги і долоні, розувся, бо рвана сандаля погано трималась на нозі, а ходити в одній було ніби смішно, взяв взуття до рук і босий пошкутильгав через двір, вулицю, відчуваючи стопами ніг, які не звикли до цього, гостроту придорожнього каміння, до автобусу, де сів на своє місце біля вікна...

Я не зрозумів тоді, що пройшов вперше у житті маленький відрізок власного хресного шляху... І, проте, всю дорогу мене не турбували ні біль, ні вигляд обдертих долонь і колін, ні зіпсоване взуття... А тоді... Я їхав, задумливо дивлячись у вікно, і на мене крізь скло автобуса немов би дивились з придорожніх полів і гаїв ті самі дивні погляди...

Потім я бував чимало у сільських українських хатах, і ловив на собі чимало тих самих поглядів тих самих образів...

...ті ж самі погляди, з тої ж, чиєїсь материнської хати, яка давно зникла у вирі забудов, забудов, що не розбудували, а саме забудували наш дух і нашу свідомість, зараз у передранковому віщому сні глянули на мене...

Я прокинувся. Рука потяглася до олівця і записничка на стільці поряд з ліжком... Бо я поет і мені, бува, надходять у голову поетичні рядки і одкровення, котрі я маю записати і трансформувати потім у твір, що подарую людям... Так... Я всього лиш посередник між світами, не більше. Але це – почесне звання. Я – гонець, і несу звістку...










...муха засушена на підвіконні...

Клаптик газети. Чи«Правди»... Чи– ні...

Хата сільська... Киця спить на ослоні...

Роки застою, знебарвлено-сонним

Димом тютюнним у память мені




Вкралися хмаркою сірою... Димом

Тої країни, що зникла... Стривай!..

Запам’яталось і інше... Диви-но,

Там, між іконами, крізь павутину

Дивиться очі у очі Мамай




З поглядом ситоспокійного Будди...

На дастархані горілка... Грушки...

Мов би питає – обідати будеш,

Гостю з майбутнього проханий? Люди ж

Знають – козак пригостить залюбки...




І пригощає... Ось Матері Божої

Образ з Дитятком... Святий Миколай...

Спокій у хаті. Ніщо не загрожує,

Перехрестившися щиро, хорошої

Випить наливки – за долю! І край...




Клапоть газети з очима «правдивими»

Вітром майбутнього перегорне,

І споконвіччя з минулого сивого

Барвами фарби, старою оливою

Створене, ніби питає мене




Чи ти уважний, поете?.. Хоча ти ще

З крові чорнил не творив у житті своїм,

Та у майбутнім ти будеш поетище

(хоч не на радість твій хрест цей... Це біль і щем...)

Це не сьогодні і справа не в тім.




Бачиш ікони? Всю святість земну у них

В серце ввібрав, хоч його і не відкривав

Дивний козак цей, байдужий до справ земних,

Батько тому, хто немов поводир сліпих,

Нації долю на плечі поклав.




Дивляться очі... І серцем я бачу

Погляд спідлоба уважно-важкий –

«ти ж у майбутньому, хлопче, і значить

Серце твоє неодмінно побачить,

І пізнаватиме, хто я такий...»




Вибач, Тарасе!.. Тебе– не впізнати!...

Всі неуважні поети... Пробач!..

І одкровення таємне луна те,

В серці звучить, мов класична соната

ТРІЙЦЯ СВЯТА ЦЕ!.. Не бачу хіба ж?..

..........................................................

Трійця- це шлях, що прямує у Вирій,

Трійця, де сином Шевченко Святий,

Трійця, існуюча у Рідновірї,

Міст, що поєднує наші світи,




І Християн, і Прадавньому вірних,

Хто на землі проживають Людьми...

Місце, Тарасе, займаєш по вірі

Батька духовного... Шану прийми!




...я записав на єдиному подиху. Це осмислення триєднання Духовного, Витоків і Отця, можливо теж чимось зарадить, допоможе моїй країні, країні, що нині горить у воєннім вогні, яка розірвана, мов завіса Храму, значною мірою розбита і розібрана недолугими будівельниками на цеглини... Проте я – Поет, а це означає, що я маю бути Каменярем духу і маю покласти свій камінь у загальну будівлю, як це належить зробити.

Допоможи мені Свята Трійця! – подумав я, поклавши на стілець щойно списаного листа...


*опубліковано літгазета "Гарний настрій", жовтень, 2019




Серго Сокольник, 2019




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.12.2019 00:21  © ... => Костенюк 

Дякую... 

 18.12.2019 09:47  Костенюк => © 

Сильно! 

Публікації автора Серго Сокольник

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше