Хуст. Долина нарцисів
Над Хустом величаво нависають
Руїни замку на крутій горі.
Щороку бур`янами обростають,
В траві ховаючись, неначе у імлі.
Стін залишки, порізані вітрами,
Безжалісним дощем пролитих снів.
Шепоче крізь століття кожний камінь,
Легенди славних, давних тих часів
Були часи, були високі мури,
Над баштами рвав вітер прапори.
Жив славний князь на тій горі похмурій,
Що нависа над Тисою згори.
Була у князя донечка єдина,
Що Русею звалася між людьми.
Зростала тихо, наче та калина,
Вдихала свіжість повними грудьми..
Тим часом в Хусті жив гончар Іванко,
Що з глини дивний посуд випікав.
Ліпив на крузі глечики для замку,
І княжну Русю палко покохав.
На повноліття Русі - в замку свято:
Давав князь бал (ззивали женихів).
Поназ’їжджалось лицарів багато,
Славетних герцогiв, баронів та князів.
І всі прийшли із лесними речами,
Дарунків дивних купу принесли.
Музики грали, стiл ломивсь харчами,
Меди та вина ріками текли.
Та Русенці-красуні не до п`янки,
Не радуе коштовностей гора.
Вона чекала на свого Іванка:
Коханого, простого гончара.
Прийшов Іванко в замок понад вечір,
В руках мав згорточок дарунка для княжни.
Та варта не пустила, гнала в плечі:
- Пани гуляють! Йди "під три рожни".
Все ж ублагав Іванко вартового,
Щоб передав той згорточок княжній.
Принесли в зал, І зразу стихло слово.
То дивна ваза з квітами на ній.
І квіти, як живі по ній стелились,
Переплелись нарцисів паростки.
На всі боки із вази світло лилось,
Тремтіли ніжно-білі пелюстки.
Сердитий князь насупив грізно очі,
У гніві він ту дивну вазу взяв.
Кохання Русине, всі чаяння дівочі,
У ту хвилину в вазі розпізнав
В серцях ту вазу у вікно відкрите,
Жбурнув з гори в долину, де трава.
На тисячі осколочків розбите,
Розсипалось кохання гончара
А вранці встало сонце понад Тисов,
І сталось диво: в капельках роси,
По всій долині тисячі нарцисів,
З осколків тої вази проросли.
І в память про любов Іванка й Русі,
Що не судилась їм у тій порі
Цвітуть нарциси на долині в Хусті,
А замку - лиш руїни на горі.