30.01.2020 16:38
© Ворощак Володимир Орестович
Обі́йми
з рубрики / циклу «Подорож моєю душею»
Минає літо, минають теплі ночі.
Приходить осінь й вітер завіва.
А твої красиві карі очі
Ще прагнуть трішечки тепла.
Того тепла, що у собі ми зберігаєм,
Й несе́мо завжди у своїх серцях.
Ми цим теплом обі́йми зігріваєм,
З тобою, в наших душах і тілах.
Так стало холодно тепер надво́рі,
І вітер листя із дерев стріса,
Та все ж, як влітку сяють зорі,
Й блистить на сонці ранішня роса.
Золота́ вже осінь стала на порозі,
Ті теплі дні й холодні вечори.
Та попри все, в осінньому морозі,
Зігріють нас обіймів кольори.
Супроводжують нас завжди́ обі́йми,
Усюди і, в яких не були б ми місцях,
Якщо поряд – то обнімемось ми ніжно,
А як далеко – то пригорнемось в думках.
В цей тихий вечір дивлячи́сь на небо,
Споглядаючи, як заходить сонце,
Сиджу один я й думаю про тебе,
А ти також одна і дивишся в віконце.
В думках своїх тебе я відчуваю,
І до душі твоєї моя звела мости,
По них йдучи я радісно згадаю,
Як ми проводили ті літні вечори.
На лавочці сиділи ми з тобою,
І слухали той тихий шелест трав.
Під місяцем милувався я тобою,
І лагідно до серця пригортав.
Обі́ймами тіла́ ми наші гріли,
А поцілунком – душу і уста.
Серця́ у грудях бились-стукотіли,
Й здригалися, немов би в снах.
Та дійсно, ми були неначе в сні,
З якого так не хочеться проснутись.
І грали нам чарівні ті пісні,
Й ще більш хотілося до тебе пригорнутись.
Яскравий місяць й зорі нам світили,
І заворожувала ніч, немов пташиний злет,
А ми усе на лавочці сиділи,
Пригорнуті, закутані у плед.
с. Бурдяківці, 25.08.2014
