Уробо́рос
У котре ярмарок обходжу вздовж і в поперек,
Шукаю сенс, а може учорашну ніч.
Надибав флейту, та голос в неї пере проданий.
Хто дасть за неї хоч би мідний гріш?
Дідусь поважний, на старій газеті,
Нехитрий розложив собі товар:
Дивіться люди вам, видніше зверху,
Що то життя - святий Господній дар.
Не рекламує крама свого, і не просить.
Сидить собі і дивиться крізь люд,
Немов би жде, того, у кого голос,
Щоб упізнавши зрозуміти в чому суть.
Він ще не знає чи продасть чи купить,
Чи подарує сенс свого життя,
Та німота у флейти діда губить,
Бо пізній вечір а музики нема.
Не пам`ятає він, а чи було кохання?
Шукав чуттєвості і віртуозів гри,
Та вчитись грати не було бажання,
Простенькі пєси не торкалися душі.
І він сховав свій скарб на антресолях,
Що пилом припадають, як роки.
А ніжний і слабенький флейти голос
Лихвар забрав, за буцімто борги.
І все б нічого, інструмент у нього,
Захований від заздрісних очей,
Та дні його покроплено журбою,
Тією мрякою, що не стає дощем.
Минулося - ні радості ні болю.
Життя як сон, пробудження і втома.
Ніби й нема чим дорікнути долю,
Алеж і похвалитися катма.
Згадав таки про сховок і таланти,
І що за пережите треба дати звіт,
Перед люстерком не сховати правди.
Ніби й не жив - усе дивився фільм.
І так старому захотілось звуку,
Того, що в серці молодого пацана,
Того, що піднімає над землею душу
Коли торкаються закохані уста...
Покірно флейта дихала й мовчала.
Ні скарг, ні пісні, лиш одвічний спокій.
Можливо вперше діда дратувала,
Такий гіркий, такий дозрілий докір.
І ось, на жовтій від часу газеті
Лежить його занедбаний талант,
І погляд, в небуття, приреченої жертви,
Як непотрібний, викопаний скарб.
І я чомусь спитав, що просить за товар?
Старий прокинувся, підняв у гору очі,
А що ти маєш? я за безцінь не віддам
Майнуло в погляді, домовились про гроші.
Мить зупинилась ні торговища ні люду,
Ніби підвішений, ні неба ні землі.
В руках тримаю безголосу флейту
Яку у себе не торгуючись купив.
