Скотилось сонце в золоті отави

Вже вечір пригубив черленого вина,

І творить вітер ніжності октави,

А я в дитинства світ вертаю знов одна.

Так ні ж, беру з собою в мандри внука,

Нам треба відшукати ліхтарик світлячка.

У синій тиші він пливе – й ні звука,

Маленькі сонечка на крилечках жучка.

Веду хлоп’я за ручку в диво-казку,

В котру ще й досі хочу вірити сама,

В отих історій-вигадочок в’язку –

У світі рівних їм, мабуть, нема.

Вже сивий Сон спинився коло плота.

Куди ж бо колисанка позове його?

За ним спішить і тітонька Дрімота,

Ну як же бути їй без дідуся свого?

Розсипав місяць зорі-намистинки,

І срібноколом заглядає у вікно,

А павучок сукає павутинки –

Для думки-вигадки мережить полотно.

А я все в’яжу, в’яжу нитку-казку,

Здається, їй кінця нема, ні краю,

І знову йду у те дитинство-ласку,

Серед буденності дива шукаю.

Скотилось сонце в золоті отави,

Я Світу дякую за ту блаженства мить,

Як творить вітер ніжності октави,

Й життя моє ще стежкою біжить.

м. Львів, 11.06.2020

Візьміть участь в обговоренні