Нездужаю...
І знову дощ пере на клумбах квіти,
Я в подушках, ув’язнена, лежу.
Мені би тільки дощ цей відболіти,
Занадто затяжний він, як для літа,
А сонце блимне – певно, побіжу.
Як денервує вся ця неспроможність!
В самій мені набралось море сил.
Ти ж не лукавив? Сильна я? Отож-то.
Чому ж лише ковток зробити можу?
І той до вуст, будь ласка, піднеси.
Нездужаю… Зарано помирати.
Всі метушаться, бігають, а я
Лежу так нерухомо-винувато,
Блідий пергамент і слухняна вата,
Дощів марудних стомлений маяк.
Пусті пуделка несмачних пігулок,
Та не від них я, любий мій, зцілюсь,
І не тому, що слабне грому гуркіт,
Що сила є вже у судин завулках…
Одужую від того, що люблю.
Дрогобич, 28. 06. 2011
