ЗАРОБІТЧАНКА

Крутнула глобус й понеслась у світ. 

Тепер мене ніхто уже не спинить. 

Залишивши сім’ю, цю спеку й рід, 

Залишила і неньку - Україну. 

Плела байки на радіо у США, 

І на заводі в Мексиці робила… 

І билась довго, мов об лід, душа, 

Що землю кинула, яку колись любила. 

В В’єтнамі раз застав холодний дощ, 

Такий же він був в Бірмі і Китаї… 

І лиш в Австралії приснився вперше борщ, 

Коли сміття в Сіднеї прибирала. 

Крутнула глобус. І на копійки, 

Які так довго, у сльозах, збирала, 

На нові у Європі сторінки 

Свого життя ледь-ледь жива домчала… 

І знову в вікна Франції бив дощ, 

Коли у перелатане озулась. 

В Берліні й в Празі знову снився борщ –  

Й… не витримала. Сіла й повернулась. 

Село. Кохане, зоряне село! 

Старенька хата, в соняшниках й житі! 

Так билось серце… Та чомусь було 

Так гірко, що не зустрічали діти. 

Ну, син у школі ще в таку пору, 

І дочка… Так хотілось обійняти… 

Й під запах мальви й свіжого хвощу 

Зайшла в стареньку вибілену хату.  

«Нема бабусі ще…» - якесь дівча 

Біля печі, заглиблене у працю, 

Щось куховарило. 

«Невже… Невже вона?» 

Дочка… Лиш не чотири їй… Сімнадцять…