Застала якось раз Мураху злива,
Коли спішив у справах десь ліском.
Він утікав від крапель метушливо
Й знайшов суху місцину… під грибком.
Прибрів Метелик пішки через воду:
Пусти й мене сховатись від дощу!
З тобою тут я пережду негоду,
Бо поки крильця мокрі – не злечу.
Гадав Мураха: – Місця мало, звісно,
А на дощі Метелик пропаде.
Іди, – сказав, – Удвох тут хоч і тісно,
Та веселіш в компанії, проте.
Сидять. Аж глядь – як хлющ, промокла Мишка
До них під капелюшок дріботить.
Притислась до ноги грибної знишка.
Куди її подінеш? Хай сидить.
А дощ пустився ще рясніший наче!
Хто ж то між крапель пурхає чимдуж?
Здається, до грибка Горобчик скаче,
Змочивши пір’я в бовтанці калюж.
– Пустіть під гриб негоду переждати, –
Цвірінькнув ледве, – втихне ж він колись.
– Куди ж тебе пустити? Ніде стати!
Хіба що он до Мишки притулись.
За мить якусь узліссям Заєць мчиться,
Під гриб прямує сушею й убрід:
– Сховайте! Ой! За мною ж бо Лисиця
Женеться, щоб спіймати на обід!
Вже тиснява – що не могло й приснитись!
Як же вмістити Зайця під грибом?
Та мусили ще трохи потіснитись –
За ніжкою принишк, як за стовпом.
Тут Заєць біг? Руда питала стиха
З-за бур’янини, мов з-за помела.
Не бачили! Без Зайця нас до лиха
Іди собі дощем, звідкіль прийшла.
Пішла Лисиця, лиш хвостом махнула.
Та й дощ скінчився. Стиснена юрба
Зраділа, із полегшенням зітхнула
І висипала дружно з-під гриба.
Оглянувся Мураха й здивувався:
– Як дощ пережидати довелось,
Під цим грибом і сам я ледь сховався,
Пізніше ж місце для п’ятьох знайшлось.
А Жаба, що на капелюх забралась,
Розквакалась від сміху на весь ліс:
– Ква-ха-ха-ха! Я знаю, чом це сталось!
Гриб був малий, та на дощі підріс!
