Бруд на моєму обличчі
засиха шаром неоднорідним,
і ріки з крові настільки вже звичні,
що можливо зі смертю ми рідні.
Воші думок мій мозок жеруть,
паразитують на свідомості нестабільній,
і якщо сьогодні мене не уб`ють,
то зранку похмілля озветься біллю.
Пересічні люди місять ногами,
моєї душі багно почуттів,
недбало рубаючи словами,
голову мою зі своїх ротів.
Багаттям сорому обпечене,
до попелу, кохання тіло,
моралі інквізицією зречене,
скромне душевне світило.
Чумою соки випиває,
убити особистість, позбавить відчуття,
і щурами від страху утікає,
із тонучого корабля життя.
Коли життя одвічна боротьба,
І під обладунками не видно обличчя
я все ж у вас перепрошу,
за своїх відносин середньовіччя.
