Вхопила міцно жіночка якась  

За руку свого горе-чоловіка.  

Що перед сим сварилась, тепер – зась.  

Що зміниш, якщо зробиш знов публіку?  

Мовчав веселий одесит-студент,  

Навушники висіли на футболці.  

Він щиро силився на комплімент,  

Та мову відняло й кололо в боці.  

З-за пазухи бабусенька стара  

Тремтячими руками витягала  

Мідяний хрестик й, мов прийшла пора  

Страшного Суду, весь обцілувала.  

А ще там був один інтелігент  

(Такого він в житті іще не бачив).  

«Я знав, - говорить, - що прийде момент,  

Але щоб розум і так мало значив?»  

І тільки лиш актори з-за куліс  

На публіку дивились цю строкату  

Й не розуміли: та ж рубали ліс,  

А виглядало – готували страту.  

А виглядало – стосами гроби  

І кожен приміряв себе в ті шати  

Посеред поминальної юрби