Летів орел Києвом
Замальовка до поеми "Жарптиця"
З країв невідомих, просторів далеких
Весна прилетіла на крилах лелеки,
Дороги стелились під сонцем високим,
Трава молода наливалася соком.
Гуляв, наче воїн, розгнузданий вітер,
Заморським намистом розсипались квіти,
У полі стояв наготовлений плуг.
І княжий табун конюх вигнав на луг.
Звідкільсь добирались у Київ варяги,
Ішли по розм’яклих шляхах, як бродяги –
Понуро, безсило, в обірваних лахах –
За щось воювали в чужинах невдахи…
По селах дівчата із самого ранку
Весну закликали, співали веснянки,
Топтали на вогкому полі мокрець,
Аж хлопцям принишклим вривався терпець.
Ішли у тонких сорочках сніжно-білих,
Корів задобряли, співали кобилам,
На паші ішли обіймати телиць,
Із полем єднались, лягаючи ниць,
Бо де пригорнеться дівочая врода –
Чекати врожаю, надоїв, приплоду…
Просили в землі добрих жита-пшениці,
Щоб щедро вродила усяка пашниця.
За ними ішли матері й молодиці,
Їх тріпали злегка пучками вербиці,
Щоб врода цвіла, як верба воду п’є,
І все примовляли: «Не я б’ю – верба б’є».
А княжі відбірні доглянуті коні
Щипали зелену траву в оболонях.
Їм гриви чесати і цвітом вінчати
Йшли з княжого міста найліпші дівчата.
Із рясту й калюжниць сплітали віночки,
Усі як одна поскидали сорочки,
Ступали по лугу заквітчані й босі,
По спинах струміли розплетені коси.
За ними йшла баба, тримала лозину,
«Не я б’ю – верба б’є», - рекла безупину,
І довгим кінцем яку дівку дістане,
То тріпне красуню легенько по стану.
Весь луг аж стогнав, поглинаючи стопи,
В далеких кущах причаїлись холопи,
Під страхом смертельним, та хай йому грець…
Враз князя до коней поніс жеребець.
За князем скакав нетутешній вояка,
Дівчата гуртом завищали із ляку,
Та вже й заспівали: «Летів орел Києвом,
Летів орел Києвом, ніс хвости кивером*…»
Князь спішився – красень в барвистих одежах,
Ішов і за дівкою гарною стежив.
А та заховалась за білу кобилу,
Всміхалась щасливо і серденьком мліла.
А дружки співали: «Що дівчина борза –
Візьми її, княже, під корзно, під корзно.
А корзна не маєш – під свиту, під свиту,
Бо баба з лозиною йде її бити…»
«Яка ж ти зваблива, краса темновласа!» -
Князь мовив до неї і дивиться ласо.
«Мій княже, коли я очей твоїх варта
Чому б тобі в жони мене не узяти?»
Вона пригорнулась, як плющ, до кобили
Всміхнулася хтиво і вигнулась тілом.
А князь їй: «Чого ж ти ховаєшся, юнко?
Невже так боїшся моїх поцілунків?»
Вона подивилась на писок вусатий:
«Мій княже, а ти мене спершу засватай…» -
І зиркнула – князь аж губу закусив:
«Дограєшся, дівко – лишу без коси…»
Коли несподівано із-за коняки
До них підійшов нетутешній вояка,
Кобилі на спину поклав свої лікті,
На них підборіддя… А дівчина бігти
Хотіла чимшвидше, стрибати по луках,
Та князь ухопив її міцно за руку.
Лиш встигла вперед перекинути коси…
Вояка дивився на голу і босу…
На пуп’янок темний, що вибився з влас,
На губи, що ласки у них прозапас.
Він дівці волосся з обличчя відсунув:
«Від мене лице заховала, красуне?»
Смикнулась – князь міцно тримає, мов скоба.
Вона на вояку дивилась з-під лоба.
Обтріпаний в битвах, обличчя у зморшках,
Безстрашний і, видно, накульгує трошки.
В очах – густь блакиті весняного неба,
У власа молочні аж проситься гребінь,
Бо, довгі, заплутались, збились в кружальця,
Неначе їх хтось понакручував пальцем.
Вояка, всміхнувшись, утер підборіддя,
Спитав: «Ти у гридню прийдеш пообіді?»
Тоді зачаровано й ніжно дививсь,
І Лелині** танці здіймались увись…
Нарешті прибігла челядниця в гніві:
«Безстижий! Чого витріщався на діву?!»
До князя: «Пусти її! Дівка без лах!
Бо зараз лозиною дам по руках!»
Красуня звільнилась, а баба дівиці
«Не я б’ю – верба б’є» – шмагала сідниці:
«Чого не пручалась, не звала на поміч?!
Чи вже при тобі має бути погонич?!
Вдягайся мерщій, забирайся із лугу!
Бо зараз візьму не лозину, а пугу!»
Тоді на вояка накинулась з прутом:
«Не смій наближатись до неї, розпутний!
Вона вже обіцяна іншому мужу!»
Вояка всміхнувся підступно: «Кому же?» –
«Яке тобі діло?! Обіцяна вже!» –
«Ну, хай той щасливець її береже…»
Побігла красуня до одягу купи,
Челядниці князь заговорював зуби:
«Чого ж ти красунь в теремах не закрила?
Орли тут шугають, розкинувши крила…» –
«Орли не страшні їм, на те не зважай,
З дівчатами кращий приплід і врожай.
Хай землю задобрюють, ходять по рясту,
Не все ж їм в світлицях до вечора прясти…» –
«А нащо дівчат пригощає лозина?» –
«Та хтозна, куди дівку доля закине?
Живуча ця парость, їй діло просте –
Де встромиш вербичку – вона приросте…»
Красуня лиш встигла сорочку вдягнути –
Орлом налетів, ухопив попід груди
Та висадив верхи, собою накрив,
По лугу шугнув, мов під розмахом крил.
Пручалася дівка, кричала, просила,
Однак не здолати воячої сили,
Що міцно тримала, зібгавши сорочку.
Десь в лузі згубився із рясту віночок.
Челядниця князя схопила за воріт:
«Поглумиться з дівки і кине…» – говорить.
Сміється князь: «Чим їй вояка не муж?» –
«Обіцяна ж іншому вже!» – «Так йому ж!»
Буяла весна ніжним щебетом птиць,
Чекало пухнасте гілля громовиць.
Текли ручаї із розкислої кваші,
Як срібло тече з ковалевої чаші.
Київ, 2020