03.04.2021 10:36
only 18+
99 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Антоніна Спірідончева

Караденіз

Караденіз

1

Море ворушиться прип’ятим звіром,

Крутить водою і тягне у вирви,

Хвилі здимаються, дьогтем налиті,

Чорної кари вколисані діти.


Вариться горе в одвічному лоні,

Б’ється, кричить, знемагає в полоні.

В темних, ганчір’ям застелених чревах,

В сітях залізних, кайданах галери.


Кару, що в морі ніяк не потоне,

Вже наганяє козацька погоня,

Палять мушкети, стріляють гармати,

З диму зростають сміливці чубаті.


Лізуть по нашві, кормі, як та кішка.

Хтось вартовому вже випустив кишку.

Ще бусурманин натнувсь на кийок,

Шабля махнула – османину йок!


Радість пішла по галері неждана:

Каторзі край, усі бий бусурмана!

Бранці від щастя покидали весла,

Стали молитись: «Христосе Воскреслий!..»


Вже й повставали, до брусів прикуті,

Ждали, хто б їм повідкушував пута.

А козаки, давши волю шаблюкам,

Вже розбирали корзини і тюки.


Та все добро опускали у чайки:

Посуд полив’яний, срібнії чарки,

Згортки тканини, дарунки жіноцтву,

Харч всякий, пляшки олії і оцту.


Вбіг наглядач: «Ви прокляті погани!» -

Йокав і сік, кого міг, ятаганом,

В ярості лютій згубивши чалму,

Й сам впав від шабельки по качану.


Хутко розходивсь вогонь по галері,

Полум’я лізло на щогли дебелі.

Нили невільники: «Визволіть, братці!»

Хтось їм озвавсь: «Нема місця у чайці!»


Зграя козацька товклась, мов скажена,

Торби великі у всіх і кишені.

Дим застеляв, як на бурю туман,

Хазяйнував у юрбі ятаган.


А козаки, відчайдушна порода,

Влізли добра пошукати під сподом.

Діви сиділи там в путах поганих –

Бранки нещасні, брудні роксолани.


Дим виїдав їм заплакані очі,

Чулися крики й стенання жіночі:

«Братці, врятуйте, пустіть нас на волю!» -

«Ждіть! Будуть вам бусурманські покої!..»


Браття пороли мішечки і клунки,

Пхали у торби придатні грабунки

І крізь завісу із докорів й сліз

Суми виносили наперевіс.


Баба схопила злодюжки штанину:

«Зглянься на душі невиннії, сину…»

Катом страшним обернувся синок,

Глянув на бабу – і шаблею йок!


А козаки, вже набравши багатства,

Заповзялись роздивитися бабство.

Та їм негарна, крива, ця стара,

Стали й сміються з такого добра.


«Гляньте, розсілась яка дряхла баба!

Нащо її тільки турок загарбав?

Є тут налиті дівки й молодиці,

Щоби з них пити, як воду з криниці?»


«Браття! В диму ген не видно уже!

Киньте тих баб, хай їх Бог береже!»

Вгледів козак у кутку молодицю,

І закортіло йому роздивиться,


Чи вона гарна, чи досить п’янка.

Вліз, а та бранка йому копняка

Вшила ногою, що він впав донизу.

«Он як!» - сказав і їй пута відрізав.


І за косу її силою тяг,

Вів перед себе, тримав наче стяг,

Дівці в об’ятті задерлася одіж.

«Нащо вона тобі?» - «Буде на продаж!»


Зверху нежартом палала галера.

«Браття! Мерщій забираймось тепера!»

Та заволав із низів тулумбас:

«Курива турок під сподом припас!»


Всі засміялись: «А хитрий же турок!»

Влізли в огонь і приперли грабунок.

Бачать, язик дістається гармати:

«Треба гармату з собою узяти!»


Крам поскладали у чайки на днище,

Так розпалалась галера, аж свище!

Хлопці спустили на лямках гармату,

В чаєчки скік – і чимшвидше тікати!


Жаром стрибали червоні півні,

Баби й мужі верещали в огні.

В золоті хвиль, як у царствених ризах,

Маяли в розкошах Караденізу.


Море величне галеру прийма,

Бачив Шайтан, як пірнула корма,

Як забурлило у чорній воді…

І козаки повставали тоді,


Перехрестилися, склавши оружжя:

«Хай порятує Господь їхні душі».

Й далі собі налягали на весла,

Кожен сміявся і турка безчестив.


Слабла, коліном козацьким приперта,

Дівка, уткнулась в нашив з очерету,

Дивлячись, як налягають гребці,

Вся була сіра й смутна на лиці.


Глянула густо на того Шайтана,

Що ним з неволі в невільниці брана.

Чорні очиці у нього орлині,

Хвилею котиться з лоба чуприна.


Він взяв кисета, що зрізав з мерця:

«Дівко, а ти іще носиш вінця?»

Брижить на ньому сорочка товста,

Вітер цілує на грудях хреста.


«Горда? У Кафу поїдеш із почтом?»

Раною треться весельце об кочет.

Бранка вхопилась вогнем за кокори,

Видерлась верхи, щоб стрибнути в море.


Миттю стягли її руки козацькі,

Перстнями впилися в шкіру їй пальці,

Кинули дівку до самого низу,

В пащу роз’ятрену Караденізу,


В сіті мотузяні й сплутані верви,

В приспаний жар попелища галери,

Чорної кари потоплені юрми,

Сльози гіркі, переливані в рюми.


Плиє козак, пісню вітрову слуха,

Місяці серг його зблискують в вухах,

Доля оманута в чаєчці квилить,

Б’ються весельця об чорнії хвилі.



2015, 2021 - не закінчено

Публікації: Антоніна Спірідончева

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 04.04.2021 08:30  © ... => Каранда Галина 

Тобто? Якщо ви маєте на увазі, чи є саме цей сюжет зафіксованим історичним фактом - то ні, це художній твір. Якщо питаєте, чи могло таке відбуватись, то так. У Дмитра Яворницького читаємо: "В той час одна половина відважних плавців працювала веслами, а друга, з ніг до голови озброєна, кидалася на абордаж "важкого, трирядовесельного" турецького корабля, відразу зчіплювалася з ним і негайно вривалася всередину, хапала гроші, золото, срібло, дорогі тканини, легкі товари, що не боялися води, решту добра палила, кидала за борт, простих людей вбивала, шляхетних брала в полон, корабель з усім екіпажем, непотрібний козакам через їх невміння керувати морськими суднами, пускала на дно, а сама швидко поверталася до своїх човнів і йшла геть". 

 03.04.2021 14:22  Каранда Галина => © 

А є десь посилання на ці факти?