Караденіз
1
Море ворушиться прип’ятим звіром,
Крутить водою і тягне у вирви,
Хвилі здимаються, дьогтем налиті,
Чорної кари вколисані діти.
Вариться горе в одвічному лоні,
Б’ється, кричить, знемагає в полоні.
В темних, ганчір’ям застелених чревах,
В сітях залізних, кайданах галери.
Кару, що в морі ніяк не потоне,
Вже наганяє козацька погоня,
Палять мушкети, стріляють гармати,
З диму зростають сміливці чубаті.
Лізуть по нашві, кормі, як та кішка.
Хтось вартовому вже випустив кишку.
Ще бусурманин наткнувсь на кийок,
Шабля махнула – османину йок!
Де взявсь Шайтан, як мара чорноока,
Косить шаблюкою турка і чорта,
Кроїть на шмати, рубає їм стани,
І козаки кричать: «Бий їх, Шайтане!»
Радість пішла по галері неждана:
Каторзі край, усі бий бусурмана!
Бранці від щастя покидали весла,
Стали молитись: «Христосе Воскреслий!..»
Вже й повставали, до брусів прикуті,
Ждали, хто б їм повідкушував пута.
А козаки, давши волю шаблюкам,
Вже розбирали корзини і тюки.
Та все добро опускали у чайки:
Посуд полив’яний, срібнії чарки,
Згортки тканини, дарунки жіноцтву,
Харч всякий, пляшки олії і оцту.
Вбіг наглядач: «Ви прокляті погани!» -
Йокав і сік, кого міг, ятаганом,
В ярості лютій згубивши чалму,
Й сам впав від шабельки по качану.
Хутко розходивсь вогонь по галері,
Полум’я лізло на щогли дебелі.
Нили невільники: «Визволіть, братці!»
Хтось їм озвавсь: «Нема місця у чайці!»
Зграя козацька товклась, мов скажена,
Торби великі у всіх і кишені.
Дим застеляв, як на бурю туман,
Хазяйнував у юрбі ятаган.
А козаки, відчайдушна порода,
Влізли добра пошукати під сподом.
Діви сиділи там в путах поганих –
Бранки нещасні, брудні роксолани.
Дим виїдав їм заплакані очі,
Чулися крики й стенання жіночі:
«Братці, врятуйте, пустіть нас на волю!» -
«Ждіть! Будуть вам бусурманські покої!..»
Браття пороли мішечки і клунки,
Пхали у торби придатні грабунки
І крізь завісу із докорів й сліз
Суми виносили наперевіс.
Баба схопила злодюжки штанину:
«Зглянься на душі невиннії, сину…»
Катом страшним обернувся синок,
Глянув на бабу – і шаблею йок!
А козаки, вже набравши багатства,
Заповзялись роздивитися бабство.
Та їм негарна, крива, ця стара,
Стали й сміються з такого добра.
«Гляньте, розсілась яка дряхла баба!
Нащо її тільки турок загарбав?
Є тут налиті дівки й молодиці,
Щоби з них пити, як воду з криниці?»
«Браття! В диму ген не видно уже!
Киньте тих баб, хай їх Бог береже!»
Вгледів Шайтан у кутку молодицю,
І закортіло йому роздивиться,
Чи вона гарна, чи досить п’янка.
Вліз, а та бранка йому копняка
Вшила ногою, що він впав донизу.
«Он як!» - сказав і їй пута відрізав.
І за косу її силою тяг,
Вів перед себе, тримав наче стяг,
Бранці в об’ятті задерлася одіж.
«Нащо вона тобі?» - «Буде на продаж!»
Зверху нежартом палала галера.
«Браття! Мерщій забираймось тепера!»
Та заволав із низів тулумбас:
«Курива турок під сподом припас!»
Всі засміялись: «А хитрий же турок!»
Влізли в огонь і приперли грабунок.
Бачать, язик дістається гармати:
«Треба гармату з собою узяти!»
Крам поскладали у чайки на днище,
Так розпалалась галера, аж свище!
Хлопці спустили на лямках гармату,
В чаєчки скік – і чимшвидше тікати!
Жаром стрибали червоні півні,
Баби й мужі верещали в огні.
В золоті хвиль, як у царствених ризах,
Маяли в розкошах Караденізу.
Море величне галеру прийма,
Бачив Шайтан, як пірнула корма,
Як забурлило у чорній воді…
І козаки повставали тоді,
Перехрестилися, склавши оружжя:
«Хай порятує Господь їхні душі».
Й далі собі налягали на весла,
Кожен сміявся і турка безчестив.
Слабла, коліном козацьким приперта,
Бранка, уткнулась в нашив з очерету,
Дивлячись, як налягають гребці,
Вся була сіра й смутна на лиці.
Глянула густо на того Шайтана,
Що ним з неволі в невільниці брана.
Чорні очиці у нього орлині,
Хвилею котиться з лоба чуприна.
Він взяв кисета, що зрізав з мерця:
«Дівко, а ти іще носиш вінця?»
Брижить на ньому сорочка товста,
Вітер цілує на грудях хреста.
«Горда? У Кафу поїдеш із почтом?»
Раною треться весельце об кочет.
Бранка вхопилась вогнем за кокори,
Видерлась верхи, щоб стрибнути в море.
Миттю стягли її руки козацькі,
Перстнями впилися в шкіру їй пальці,
Кинули бідну до самого низу,
В пащу роз’ятрену Караденізу,
В сіті мотузяні й сплутані верви,
В приспаний жар попелища галери,
Чорної кари потоплені юрми,
Сльози гіркі, переливані в рюми.
Плиє козак, пісню вітрову слуха,
Місяці серг його зблискують в вухах,
Доля оманута в чаєчці квилить,
Б’ються весельця об чорнії хвилі.
2015, 2021 - не закінчено
