Про лисицю й ворона
з рубрики / циклу «ДИТЯЧА ПОЕЗІЯ»
В краях північних, кліматом холодних,
Ледача вкрай лисиця проживала,
Хоч і остерігалась днів голодних,
Сяк-так собі запаси добувала.
Зате навчилась красти й хитрувати,
Рятуючись від голоду чи спраги,
Щоб на дурняк нетруджене спірвати,
Ні часу не жаліла, ні відваги.
Тож якось раз по березі тинялась
В надії голод вгамувати скоро,
І від гагар із балачок дізналась
Про ворона улов у вдалу пору.
– Як витяг сіть, – гагари каркотіли,
В ній повно риби, мідії, рапани!
Ми ближче придивитись підлетіли –
Йому й дружині на всю зиму стане.
Схотіла раптом той улов лисиця
У ворона украсти неодмінно –
Мов, і самій такий запас згодиться,
Якщо не весь, то хоч наполовину.
Сіть рвану, десь поцуплену раніше,
Знайшла зрання в своїй норі-хатинці,
В мішок запакувала найщільніше.,
Щоб зовні було схоже на гостинці.
Всміхнулася облесливо й зітхнула,
До ворона у чум побігши зранку,
В полог мішок із сіттю підіпхнула,
Й порожній ще сховала під кухлянку.
А як дружина ворона в комору
Пішла, щоб її щедро пригостити,
Лисиця з нею теж шмигнула скоро –
Наїдків вкрасти і в мішок набити.
В воронячій сім’ї пила та їла,
Ще й лестощі лила нещирим словом,
Лиш як надворі добре зсутеніло,
Мішок поперла з краденим уловом.
А ворон зрозумів, що відбулося,
Як до «гостинців» глянув і в комору,
На другий день до моря йти прийшлося,
Щоб рибки знов зловити в скрутну пору.
Й ви, як лисицю, злодійку незвану,
За гостю в чумі будете приймати,
Остерігайтесь лестощів, обману
І замість дяки облизня піймати.
_
Кереки, аӈӄалҕакку (самоназва) – «приморські люди», каракыкку (від чукотського керекіт) — найменш численна народність Півночі, що проживає в Берінговському районі Чукотського АО Росії. Цей мало чисельний у даний час народ зазнав найбільшої асиміляції з боку прийшлих росіян і місцевих чукчів. До приходу росіян на побережжя Берингового моря (ХVII століття) кереки були розселені від Анадирського лиману до гирла Опуки, а то й південніше – до мису Олюторський), де кереки займалися рибальством та полюванням на морських ссавців.
У XVIII столітті в результаті недалекоглядної узурпаторської політики царської Росії відбувалися жорстокі військові зіткнення північних народів – чукчів, коряків і кереків за межі існування і виживання. Кереки, як малочисельний народ, не могли чинити опору, змушені були ховатися в печерах.
Військові набіги і епідемії давали про себе знати в різкому скороченні чисельності керецького народу і його етносу. Не випадково більшість дослідників вважали кереків найнещаснішим плем’ям на Північному сході. За даними перепису 1959 року чисельність кереків становила 100 осіб, 2010 року – 4 особи. За даними 1991 року тих, що говорять керецькою мовою, було всього тільки троє, усі були тримовними, крім рідної володіли ще чукотською та російською мовами. Керецька мова ніколи не мала писемності, заволодівши територіями проживання, Росія не потурбувалась про збереження етносу хоч би в плані складання алфавіту.
Народ, який поступово зникає, зберіг для прийдешніх поколінь свої казки, в яких намагається донести вікову мудрість поколінь. В казці про лисицю й ворона, яка може здатися простодушною на перший погляд, кереки передають з давнини важливу засторогу – не довіряти занадто тому, хто прийшов з фальшивими гостинцями і лестощами в намірах обібрати. Так колись у давнину кереки, не маючи сили дати відсіч, довірилися російським «гостинцям» і «лестощам», втратили землі існування, мову, спосіб життя. Поступово зникає і сам народ.
