В оселі земляній під корінцем

з рубрики / циклу «ДИТЯЧА ПОЕЗІЯ»

Зрання зубами цокотіла мишка

Надвір лиш носа висунула знишка

Та зразу й заховалася тихцем.

– Сорока ж стрекотіла, що вже літо! –

Сама до себе писнула в норі,

– Чого ж тоді тепла немає й сліду,

А сонце з хмар лиш блимає вгорі?

Аж раптом в нірку грітись попросились

Із гусінню цвіркун та два жуки.

Як не пустити – з холоду трусились

Та спотикались через дрижаки.

Вповзли швиденько в затишну оселю,

У дальньому притихли закутку,

Цвіркун же примостився десь на стелю,

Став цокотіти пісеньку дзвінку.

Про сутінки і ночі тінь сонливу,

Про зелень трав і квітів пелюстки

Про хмарку дощову і літню зливу

Про сонце ясне й росяні стежки.

Почуло сонце пісеньку і з неба

Униз линуло пригорщі тепла.

Жуки згадали, що надвір їм треба

І гусінь вслід за ними поповзла.

Як гурт комах до виходу подався

Схитнувши жваво лапками траву,

Артист зі стелі раптом обізвався:

А можна, я тут трохи поживу?

Тепер для мишки в літню спеку й зливу,

Вночі і з сонця першим промінцем

Цвіркун співає пісню цокітливу

В оселі земляній під корінцем.