Розбудить рано-вранці
вірш:
птахом впертим
б’ється й б’ється
в тісній клітці
голови
на волю рветься
крилами об грати
невгомонно стукотить –
вже більше не заснеш!
хай як би з голови
дратуючись не гнав
налазливі рядки!
хай як би в ліжку
осатаніло не крутився
солодкий сон
перерваний знагла
не звав назад!..
норовиста птаха
в дверці ударяє
відчайдушно силиться знайти
слова –
єдині, мудрі
влучні, сильні, вдалі –
ті ключові слова
що двері, вікна, брами
в небо розчиняють
політ дарують вищий
аніж уві сні…
завзята птаха
б’ється над рядками
пробує на риму й ритм
слова
вслухається в алюзії
переспіви звучання
грає смислом фраз
аж піде кругом
голова
вже повна образів
і розмаїтих змістів…
та ось нарешті
знайдені слова –
відкрилися дверцята рота
і вірш щаблями строфи
злетів увись –
піднісся вільним
гордовитим птахом
переливами поез
оспівуючи світ:
«Й ось підняте вітрило
штори –
залитий сонцем день
твоє вітає прибуття
яскравим островом
у серці океану ночі…
буденний острів
такий же як і всі
один із багатьох
архіпелагу року
що тягнуться по колу
круг планетної осі
ланцюгом повторним
й воднораз неповторним
змикаючись з самим собою
власне в кожнім дні…
щоночі напинається вітрило
й ти лиш нечуле дерево
човна
пливеш у сні й не знаєш
непритомний
хто? куди? веде тебе
крізь млосне забуття…
Невже оті примари
що сповнили всі закути твої
химерним й незбагненним
дійством?
Ватаги крадіїв чужих облич
імен, історій, доль
сп’янілі від безкарності
та сили
перевертні подоб?
Кому співають свою пісню
дику? Від якої тілом
пробігає дрож?..
«Перлами в намисті
людський вік
нитку ж всилює
хтось инший…
люлі-люлі!..
йо-хо-хо!..
инший, инший, инший!..
він же й нитку
обірве
зсипле перли в руку
заховає в ночі скарб…
люлі-люлі!..
йо-хо-хо!..
иншим, иншим, иншим!..»
Що за дивний скарб
шукає те привиддя знавісніле?
Блукаючи світами по ночах?
Із дня у день
долає темний простір
запеклим, нескінченним вороттям
у те чого уже немає
так ніби знає щось.
Хто їхній капітан?
Примарний кормчий
що веде свою команду навіжену
танцюючи «7:40» на моїх кістках?
тоне голос серед ночі
гойдаєшся на хвилях сну
й покірно віддаєшся в руки
зграї чудернацьких волоцюг…
та врешті решт
хіба не все одно?!.
куди і з ким пливти?!.
на котрому із островів
з такими ж як і ти
тинятися ніяково під сонцем?!.
їсти, пити, гиготати
й почуватися лиш гостем
між гармидеру пістрявої юрби…
океаном темним і бездонним
знову зробиться земля
і ти заснеш
впадеш у забуття
заклякнеш, задубієш
як би не хотів
навіки-вічні
лишитися в якомусь з днів:
немає вороття
із вороття…
«Перлами в намисті
людський вік
нитку ж всилює
хтось инший…»
авжеж
своє візьме темний океан –
погасне світло
вкриють небо зорі
і ти відчалиш
в невідоме, в ніч
як було це вчора
позавчора
як буде завтра
через місяць
через рік –
й немає виходу
із зачарованого кола…
«… сам же нитку
й обірви
збери перли в руку
заховай у ночі скарб…
люлі-люлі!..
йо-хо-хо!..
иншим, иншим, иншим!..»…»
