Караденіз
3
Зранку, у травах роса ще не спала,
Порпалась в клунку казацька постава.
Витягне шмат оксамитини, гляне:
«Буде жупан мені, як на султані»,
Та й прикладе від плечей до чобіт –
Шмата виблискує, мовби горить.
В клунку рукою полізе униз –
Витягне хутра м’якого уріз.
«Довго не мацав пушистого звіра!
Шапку пош’ю собі, як у візира… -
Та й приміряє уже до чола: -
Навіть пишніш, ніж візирська чалма!»
Знову рукою у клунок залізе,
Пошарудить і щось витягне знизу,
Чарку дістане або яку ложку,
Скривиться, плюне і в купку положить.
Сіль і крупу переклав у корзину,
Каже: «Самому згодиться на зиму».
Вніс у бурдюг, кинув оком на бранку,
«Жінко, виходь, не лежи, як таранька».
Вийшла на світ негостинний, не любий.
Очі заплакані, скусані губи,
Сум невимовний застиг на лиці,
В косах кубло – мов гніздо горобців.
Сплюнув Шайтан та й вернувся до клунку,
Риється в чашах та посуді лунко.
Витягнув гребінь в розкішній оздобі –
Глянув на бранку й зіщуривсь в озлобі.
«Дай мені хоч розчесатися, - просить, -
Бачиш, як сплутались коси в дорозі…»
«Чорт тобі дасть! - гребінь крутить в руці. –
Ще поламаєш об кубла зубці».
Склав все те срібло у клунок - продати,
Свиснув коня та убрав його в шати,
Сам одягнувся в багатую одіж,
Бранку узяв і повіз все на продаж.
Вітер гуляє по сохлій траві,
Хвилями стебла згина суховій.
Всюди безкрайній задушливий степ,
Слід будяків і звіриних щелеп.
Вже за горою розвиднівся хутір,
Хати і дворища богом забуті.
Кінь сам потупав у двір лихваря.
Тпрукнув козак і зіскочив з коня.
Вийшов лихвар роздивлятися крам.
«Все до останньої чарки продам!» -
«З чого ж горілки нап’єшся, Шайтане?» -
«Я собі знову на морі дістану!»
Вліз лихварюга руками в мішок
І зачерпнув у долоні вершок,
Посуд, жіночі прикраси й оздоба.
«Добрий улов твій», - говорить з-під лоба.
Виніс у шапці з десяток акче,
Дав їх Шайтану, той глянув й рече:
«Та за ці копи – твої я постої
Враз рознесу!» - і потягсь до пістоля.
«Стій-бо!» - лихвар знов потупав за грішми,
Виніс ще жменю монет і незгіршу.
«Більше не дам ні копи, не проси!» -
«Бранка у мене ще є без коси!» -
«Бранку, козаче, я брати не буду,
В мене для неї немає і буди». –
«Бридиш, бо дівка не носить коси?!» -
«Зараз до Криму не водять ясир…»
Зморщивсь Шайтан, посмутнів, як мара.
«Визволив з диму тебе – і дарма?!
Вже тоді, дідьку, пусти до корчми!» -
«Йди, першу чарку за так зачерпни…»
Рушив до пійла упевненим кроком –
Гордий, чорнявий, рукастий, високий.
Хвиля чуприни лягла на шинквас,
Чарку хильнув мов кудись прозапас.
Бранка за руку взяла лихваря,
Молить: «Сюди я попала здаля.
Сушею, морем… - вона впала долі. –
Батьку, прошу, подаруй мені волю!»
Знітивсь лихвар і на хвильку затерп:
«Як ти підеш, тут кругом один степ… -
Гірко всміхнувся. – Даруйте їй волю…
Вийде Шайтан – і поцілить з пістолів…»
Клунка узяв та й пішов у корчму.
Бранка за ним, все питає: «Чому?
Є ж в степі люди… Невже нема шляху?» -
«Дочко, тут ходять лиш турки да ляхи…» -
«Є в мене муж, моє серце єдине, -
Плаче сердешна, - без нього я гину…
Як розшукати мойого Івана?
Бачте, Шайтан вже хитається п’яний…
Муж мій віддячить усім, чим багат,
А як не муж, то мій батько чи брат…
Скільки, скажи, ти за мене візьмеш?» -
«Дочко, цей степ без доріг і без меж…»
Бранку лихвар пригорнув на плече,
Поки Шайтан клав останнє акче,
Гладив по-батьківськи по голові,
Гребінь із клунка дістав: «Це тобі!
Бачиш – султанський в розкішній оздобі!
Більше не плач і усе буде добре!
Знайдем і мужа тобі, і любов,
Щастя, достаток і затишний кров.
Дякувать будеш! - всміхнувся лихвар. –
Радість тобі, козакові навар…»
Гребінь султанський встромив у косу,
Вивів її і Шайтана в росу
Та усадив на коня їх обох.
«Їдь, бо темніє вже, хай з вами бог.
І щоб не впав козарлюга, гляди…» -
«Шляху ж не знаю…» - «Кінь знає куди…»
Київ,