Караденіз
2
Хвилі стіною летіли на човен,
Гребні здіймали і нутрощі чорні,
Сипались бризки рудаві, мов бронза,
В чайці козацькій сліпець грав на кобзі.
Берег видніє, на березі круча.
І козаки налягають ще дужче,
Гупають веслами, б’ють тую хвилю,
Кобза співає і море міліє.
Бризнула хвиля останній разок,
Чаєчка стукнула носом в пісок.
І козаченьки, гарячая кров,
Стали носити на берег добро.
Зразу ж ділити взялися по-братськи
Та роздивлялись коли яку цяцьку,
Люльки курили, вроняли смішки,
Потім уділ позгрібали в мішки.
Та й потопили під кручею чайку,
Сіли, на хвильку запала мовчанка.
Вилазку спомнили – враз посмутніли,
Скільки братів погубили у хвилях.
Спомнили, як на галеру напали,
Турок як збив із корми Теліпайла,
Як вражий велетень лисий і грубий
Скинув у море Безштанька і Чуба.
Як зайнялася сорочка в Драча,
Як він качався і звіром кричав,
Як розрубали навпіл Крутидулю…
Всі просльозились й усіх пом’янули.
Тільки стоїть і дрижить, як осика,
Бранка смутна, за рукав себе смика.
Просить: «На волю пустіть мене, братці…
Божою ласкою хай вам воздасться…»
Хто пирснув сміхом, хто лоба потер.
«Дівко, просися в Шайтана тепер.
Він тебе вирвав із пазурів турка.
Брате Шайтане, відпустиш голубку?»
Очі Шайтан на сердешну підняв,
Глянув з-під лоба, мов шаблею втяв.
«Ти не просися. Продам – говорю!
Завтра тебе відведу лихварю!»
Хвиля волосся скотилась на око,
Встав він – чорнявий, рукастий, високий.
«Може, вторгую зо кілька акче».
Бранка від сорому раків пече.
Свище один козарлюга: «Е, ні,
Завтра ж цю дівку проп’єш у корчмі!»
Другий з усмішкою дує у вус:
«Шкода, дістанеться краля комусь…»
Третій озвався і плюнув до ніг:
«Кращої витягти з диму не міг?
Скільки було на галері роззяв
Ти собі патрану курку узяв.
Глянув Шайтан на ту сплакану й босу,
Бранку обірвану, простоволосу.
Мокрий пісок на лиці, мов кунжут,
І не коса в неї ззаду, а жмут.
Сплюнув, закинув мішок за плече,
Зблиснули серги, мов дольки акче.
Каже небозі: «Зо мною ходім.
Там за горою у балці мій дім».
З клунком подерся стежиною вверх,
І проти сонця у променях мерх.
Зиркнув на бранку, мов кулею влучив,
І вона слідом полізла на кручу.
Плаче, гачками згинаються брови,
Вже сухостоєм обдерта до крові,
Тільки що дивиться з острахом вниз,
Як зяє пащею Караденіз.
Вийшли вони з козаком на рівнину,
Вітер гуляє - то вхопить, то кине.
Пустка навколо і жовхла стерня.
Свиснув Шайтан і підкликав коня.
Клунка вмостив, пил і порохи здув,
Любо поплескав й повів під узду.
Пісню затяг, обіймає скотину,
Підтюпцем бранка за ним, як билина.
Вхопить за лікоть і проситься в долі:
«Братику милий, верни мені волю».
Висмикне ліктя козак, наче волос,
Бранка тоді його вхопить за пояс:
«Брате, в неволю я силою брана.
Дай розшукати мойого Івана...
Мужа мого, моє серце єдине...»
Руку козак її з пояса прийме.
Знов молодиця його здоганя,
Тягне рукав, обіймає коня.
«Муж мій віддячить усім, чим багат...»
Зиркнув: «Не брат я тобі, ой не брат...»
Й знову притримував грубий мішок,
Вів навпростець без слідів і стежок
До бурдюга. Там звільнивши коня,
Рвану сорочку козак з себе зняв.
Тут же облився водою з криниці,
Гидко дивитись на те молодиці.
Кулями все його тіло побите,
Зчесин багацько і шрамових ритвин,
Шабля на поясі вітер руба,
Бите ребро випинає горба.
Вліз у бурдюг, як в звірячу нору,
Й рище наїдку собі по нутру.
Взяв бутль горілки, збовтав її в вир,
Рота роззявив і в горло залив.
Рушив до бранки – та проситься, плаче:
«Згляньсь, відпусти мене, добрий козаче…»
Тільки слізьми розсмішила Шайтана.
Зглянувсь і каже: «Чи ти, дівко, п’яна?»
Сушену витяг з корзини рибину,
В зуби пихнув і віддер половину.
Тим і поїв, бранку взяв на ланцюг
Та й затягнув у холодний бурдюг.
Каже їй: «Чим Бог послав – тим вечеряй».
Бідній гадюкою крутить у чреві.
Сіла і рибу ту сушену гризла,
Сушена риба їй в горло не лізла.
«Завтра на продаж тебе повезу», -
Влігся Шайтан на підстил і заснув.